Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Божа, несла свій хрест і не скаржилася. Боялася лише самоти і гніву людського. І дуже любила, коли серед тієї буденності, яка щодня поряд, трапиться такий випадок, який сколихне її, – серед декількох тисяч людей вийде наперед одна і покаже, на що здатна Божа людина. У часи війни таких випадків багато було, але й цей її теж подивував.
Одного вечора, коли надворі вже стемніло, хтось постукав у їхнє вікно. Мар’яна, не питаючи, побігла відчиняти двері.
– Це я, Ольга, поговорити з вами хочу, – вагалася на порозі.
– Заходь, раз прийшла так пізно, значить, справа є важлива, – здогадалася Мар’яна, зачиняючи двері.
– Спасибі вам і на тому, багато хто зі мною і здоровкатися не хоче, а ви до хати запрошуєте, – дякувала, ставлячи на стіл глечика з молоком. – У мене корівка є і молочко добре, якщо не гидуєте, то носитиму. Мені одній багато непотрібно, тож роздаю. Вчора Тоні віднесла.
Ольга ще не договорила, а діти вже стояли біля столу і чекали Мар’яниного дозволу.
– Коли не зайве, то чого ж відмовлятися. Діти ростуть, а наїдатися дуже нема чим. – Одразу наливала їм у кухлики. – Їх і серед ночі розбуди, вони молоко питимуть. А ти кажеш, гидувати. Придумала таке! Ми й самі за ним прийти можемо, та й діти прибіжать. Сідай, поговориш із нами, розкажеш, як живеш, чого прийшла, – показала на лавку. – Мабуть, не просто так.
– Боржниця я твоя, ти вступилася за мене, а я й досі тобі не подякувала, – сама не зводила очей з Мар’яни. – Думала, що тепер мене ніхто й за людину в селі не вважатиме, ще довго доведеться за гріхи чоловіка розплачуватись, але неправда, світ не без добрих людей. Нехай тобі Бог здоров’я дає за твою доброту. – Ольга вклонилася перед Мар’яною до самого пояса. – Я ще одну справу надумала, – ніяк не наважувалася про те сказати.
– То й говори, не бійся, ми тобі не вороги, – аж шию витягла Горпина на лежанці, чекаючи новини.
– Була в Антоніни, а там дитинка маленька кинута, так вона мені приглянулася, – в самої аж очі засвітилися. – А якби я попросила, ви б довірили мені? – поглянула на жінок, які ще нічого не зрозуміли. – Чи прийде мій синок з війни? Хтозна, – від хвилювання вона аж повітря хапала. – А так була б я не сама. Та коли б і прийшов, то виріс би йому братик. – Ольга дивилася на Горпину і на Мар’яну, які й досі не могли второпати, про що то вона. – У Тоні й своїх дітей повна хата, а тут ще оті розмови, – продовжувала Ольга.
Усі сиділи мовчки. Мар’яна відклала вбік солдатську шинелю, а Горпина – гімнастерку, які одразу після визволення роздавали по хатах латати.
– То ти кинуту дитину просиш, чи що? – перепитала Горпина. – Тільки вчора говорили про неї, а сьогодні оце таке… – Вона задумалась. – Мишком його назвали самі, бо матері було все одно, – сказала та знову задумалася. – Ти, Олю, немолода жінка, вимотана отим чоловіком, чекай кінця війни, прийде твій Льоня, і будеш тоді онуків рідних няньчити, – мовила й аж завмерла, хотіла почути, що ж вона далі про те говоритиме.
– Значить, відмовляєте, –