Лицар з Кульчиць. Ярослав Яріш
його набагато більше, ніж будні дні збіднілого українського шляхтича…
Стояла сніжна зима, тиснув мороз і, на щастя, притих вітер – не так мерзлося. За час мандрівки задубів у ноги від незручного сидіння в санях, і той холод розлазився по всьому тілу. Не помагав навіть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрія у цій дорозі, безперервно цмокав на коні, легко хлискав їх батогом, підганяючи. Не дивно, що так поспішав: сьогодні кожному хотілося заскочити з морозу в теплу хату і виглядати першу зірку, що зійде на небі: наближався Святвечір.
Юрко повертався зі Львова додому, думаючи, що назавжди. Скільки ж то років він вчився у тому Львові?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успішно у різних міських урядах, йому пророкували добру кар’єру, але молодий пан Юрій не захотів, не зміг. Шкода й говорити.
На щастя, у Львові зустрів знайомого шляхтича Бандрівського із сусіднього Городища, і той згодився відвезти його до Кульчиць.
– Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своїх мишастих коників погонич, і «соколики» весело бігли втоптаним снігом битого шляху.
Бандрівський усе зирив навсібіч, аби не зустріти по дорозі сіроманців. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь їхній рід славився як добрі господарі та відважні воїни, люди побожні та високовчені.
– Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький.
– Та… Майже не заглядаю.
– Що, повішали молота і кліщі на гвіздок?
– Молот повішав, а кліщі… Розумієш, до мене зараз більше звертаються не так з реманентом та підковами, а більше з хворими зубами.
– Ого… Що лікуєте?
– Можу й полікувати… Травами… Та коли геть погано, то беру свої ковальські кліщі, раз – і нема зуба.
Юрія мимоволі струсило – і не тільки від холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворі зуби нагнала на Юрія неприємні відчуття.
– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрівський.
Юрко і сам не знав, що зараз відповісти.
– Дасть Бог – побачимо.
– Приїздіть із батьком до нас на свята – ми з Марією будемо раді вас вітати. Ти пам’ятаєш мою Марію?
Юрій відразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дітьми, батьки вже намагалися домовитися між собою про майбутній шлюб: земля до землі, поле до поля…
– Коли я їхав до Львова, вона ще була малою…
– Ого. Виросла. Відколи її мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дівка! Побачиш…
Від самого Львова уздовж дороги тягнувся ліс. Коли ж проїхали Рудки, то він ніби став ще густішим, загрозливо наступав з обох боків на шлях. Подеколи складалося таке враження, ніби от-от дерева вийдуть на дорогу і повністю перекриють шлях подорожнім, оточать їх з усіх боків. Гучний хід коників, вйокання шляхтича, шуркотіння саней голосною луною відбивалося поміж лісових дерев, і його далеко було чути у морозному повітрі.
Земля Самбірська була давня, княжа. Споконвіку тут жили русини: відвойовували