Судний день. Ярослав Яріш
кинулися їх розборонити, але раптом бахнув постріл. Шелест схопився за груди, зловив кілька разів ротом повітря, а тоді впав навколішки. Козаки кинулися до нього, підхопили під руки: зчинився гамір. Шелест іще спробував щось сказати, однак вже не міг. Стиснувши зуби і простогнавши наостанок, отаман заплющив очі.
Лусконіг залишився стояти. У його руці все ще був пістоль, що димів після пострілу.
– Я не хотів…
Переконавшись, що Шелест мертвий, Залізняк підвівся і підійшов до Лусконога.
– Я не хотів! – ще раз мовив той.
– Ти вбив товариша.
Кіндрат добре знав, що роблять на Січі із убивцями.
– Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнічено.
– Я не кат. Під суд підеш. На Січі.
– А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша…
Залізняк мовчки забрав пістолі і шаблю Лусконога.
– Семене, Микито, відведіть його в монастир та запріть у келії…
Пішли також мовчки. Провівши їх поглядом, Залізняк мовив Бондаренкові, котрий залишився разом з ним:
– Шелеста треба поховати з почестями – він не заслужив такої смерті. Та перед цим мусимо знайти листи…
Розділ 6
Колись діди і прадіди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як він, – панськими, а справжніми, вільними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дід Іван. Левченко не міг збагнути в своїх снах, чого вони від нього хочуть, чого приходять так часто і розповідають йому всі ці дивні історії. Розуміння почало приходити згодом.
Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення російських військ. Бойові дії покотилися далі на захід, однак все Київське воєводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброєних конфедератів, котрі перетворили ціле воєводство на дику землю. Іван спершу не міг збагнути, чому воєвода не дасть наказу об’єднати всі козацькі сотні для відсічі конфедератам. Зрозумів лише згодом – клята політика. А тим часом конфедерати навісніли все більше і більше, так що край закипів, немов великий казан.
З іншого боку, Левченко зовсім не зрадів появі московських військ. Йому подобалося бути козаком із конем та шаблею, а нові порядки, які прийдуть слідом за москалями, могли його цього привілею позбавити. А що москалі зроблять саме так, молодому козакові сумніватися не доводилося. Зараз його поважала і шляхта, і прості люди, навіть побоювалися. Дівчата мліли від його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самі кидалися в обійми, тікаючи через вікна палаців від батьків та чоловіків, бажаючи скуштувати «козацької сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животіння простих хлопів, почорнілих від землі і роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православні, – також було годі.
Отак, стоячи на роздоріжжі своєї душі, Левченко вилив чергову чарку горілки у своє горло, занюхав таранею.
– Люд треба захистити від конфедератів. На то ми і є козаки! – Петро Борщик, також