Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
на нього знову, знову Катерина, як камінь; зустрілися – вона ніби й байдужа.
Коли він прийшов до неї – читала.
– Підемо, я прийшов, як умовились.
– Я не піду.
– Чому?
– Так, не хочу.
Розсердився.
– Знову балакати з тобою не можна.
Катя:
– Не балакай.
– Ну, й чого ти така?
– Яка? – всміхнулася.
– Слухай, Катерино, ми ж повинні з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.
– Я вже добалакалась давно.
– Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив ніжно. – Ну, скажи?
– Ти знаєш.
– Так для чого ж ти так робиш?
– Як? Що приїхала тоді з фронту, тобі нічого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?
– Хіба люблять так, як ти?
– Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумієш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобі ненавиджу.
І знову він запитав в-двадцяте.
– Який же я?
Відповіла:
– Такий як усі.
– Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже.
– Може, неможливого.
«І справді, чого вона хоче?» – думав він, лежачи на канапі й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси.
– Я казав йому не берись за доповідь: сядеш. Так ні. Проморив збори дві години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти.
– А де він у мене візьметься у чорта.
– А ми вашу даму по…
Хлопці грали в очко. Грали з азартом.
– Очко!
– Перебор!
На столі стояв ящик з махоркою, і дим товстим шаром лазив під стелею. Враз Іван крикнув до Михайла в сусідню кімнату:
– Щось Катерина на тебе дивиться.
Той мовчав.
– Грубая. Є за що подержатися? Ти там не того, Миша? Га?
Але той скочив з ліжка, підбіг.
– Чуєш ти, я як тобі дам…
– Тю на тебе, – почав було Іван, але, побачивши Михайлове зле обличчя, змовк.
Михайло схопив шапку й вийшов.
– Да, – почав було знову Іван.
– Та кинь, – перебив Дмитро. – Може, то вона справді його баба. Смачна.
– Та заткніть свої пельки. Не можете як про дівчат, так зараз же. Сволочі, – сам не знаючи чому, за Галю образивсь Петро.
Вийшов. Михайла не було видно. Усередині було так погано, ніби хтось туди плюнув.
«Куди його йти!» – Подався до клубу з надією побачити там Кузьму, думав: «Ага, побачу Кузьму та розпитаю докладно, що вони там мені за навантаження дали? Тай репетиція там, здається. До речі й Галя там…»
В клубі було весело. Всі бігали, здавалося, без мети, кричали, заважали одно одному, насилу знайшов Галину. Вилізла вона з лаштунків уся в борошні, сердита й розтріпана.
– Галино, здорова, а я до тебе.
– Бачу. Ніколи.
– А скоро ти?
– Зараз.
Вийшла через п’ять хвилин.
– Години три вже провадимо ревізію майна. Зараз