Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
по алеях і сповістив щось гарне тополям.
Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?
Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!
А Данило й Марійка не чули тих слів.
А Данило й Марійка не чули кроків.
У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.
А решта все, то байдуже.
І враз скрик розірвав повітря:
– А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко.
Данило скочив:
– Товаришу, ми…
Але той перебив:
– А вам сором, студент ще, – за руку Марійку взяв. – Ну, ходім.
Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче…
Збиралася юрба.
– Проститутку спіймали з студентом…
Хе-хе…
Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:
– Тю, троє бабу одну не розложать.
Скрик почувся і відгук удару.
– А!.. ти, стерво, кусатися.
Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.
– А-го-го (як звірюку)!
Бігла садом. Блиснула вода. Далі нікуди, не встигла як слід обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз.
Данило біг прямо, ліз, продираючись через кущі, та загубив і її, і погоню.
Десь далеко вгорі, нічого не відаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорі знов перемигнулися між собою, а місяць світив байдуже.
Данило вночі вваливсь в кімнату, збудив усіх, як божевільний.
– Що сталося?
– Ну, як з своєю принцесою балакав?
– Зустрівся нарешті? Варто, мій друже, більшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби і все, а так… Немає рації турбуватися… Все одно була вона… такою і залишиться.
Не скінчив Іван, схопив Данило стільця і вдарив по голові. Вибіг. Упав той, а на підлозі почала рости червона пляма.
До Катерини прийшов блідий.
– Я, здається, Івана вбив, – бурмотів безладно, нарешті розповів про все. Спитала, чим вдарив.
– Стільцем.
– Треба було чимсь важчим.
Залишила Данила в себе, а сама пішла до району.
Не хотіли спочатку пускати, питали. Ви теж з їхніх будете?
– Ні, – і пояснила все.
Відпустили, але сказали, коли ще раз спіймають, тоді вже…
Тільки вийшли, Марійка сказала:
– Не хочу я. Не піду.
Довго вговоряла її Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень.
– Не можу… соромно.
– Ну, й добре, я його й близько не пущу.
– Що то буде?
А в Галини народився син.
Було 23-го – 24-го, Галина мусіла першого йти до лікарні, бо вдома допомоги ніякої й колотнеча. Лежав собі Петро, спав. Коли прокидається, – стоїть Катерина, сіпає.
– Ходім, – каже, –