Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
материну грудь. Раптом його повіки посунулись на лоба, і перед ним несподівано виросла висока гора. То було суччине черево. Він знав його вже по дотиках, воно було тепле, кругле й м’яке, але воно здалось йому страшним, грандіозним. Волохаті кучми наїжачились лякливою необізнаністю й справляли вражіння чогось такого, що мусило посягнути, зажерти життя рябого. Він не міг признати в цій високій горі черева, що дало йому зір, дихання й що надалі було йому джерелом розвитку притулку і захистом у широкому світі поневірянь, лиха й жалісного скигління. Потім він побачив своїх побратимів. Всі вони були сірі, у матір, з круглими мордами й короткими покарлюченими хвостами; всі вони, як і він, смоктали ту високу гору й, ростучи з материного молока, вдоволено зідхали. Він якимсь інстинктом признав, що всі вони йому подібні, й зрадів тому, бо покарлючені хвости скоріше навертали погратися, ніж лякали, як то материні волохаті груди.
Проте, ця купа зорових вражінь пригнобливо вплинула на рябого й переплутала нескладний хід його думок. Він навіть випустив грудь із рота й притаїв дихання. Справді, скільки навкруги необізнаного й дивовижного! Он у віко будки біліє щось неосяжне, сліпуче й манливе. Щоб то могло бути?
Він зіп’явся на передні ноги й, плазуючи, дістався віка. Білий простір панував від самої будки й аж до воріт. Рябий злякався; йому вперше свідомо промайнуло щось подібне думці: і як його жити у великому світі? Чи не загубиться він, малий щенюк, десь на тих неосяжних просторах? Він утовкмачив очи в білий, пухнастий сніг і закам’янів. Але раптом від воріт посунули холодні, невидимі пасма і мов би тисяча гострих голок, пронизали тіло рябого. Він злякався ще більше й заскиглив.
Сіра сука, що ввесь час спостерігала свого сина, похапцем підвела голову. Їй здалося, що він напоровся на щось гостре, поранив себе, і від цього серце її болісно тьохнуло. Вона сіпнулась уперед і взяла рябого в зуби; потім сховала його під черево й ніжно облизала йому спину.
Щенюк відразу зігрівся й перестав боятися високої, волохатої гори. Тоді ж він поклав собі назавжди оселитися під затишною пахвою й не підходити ніколи до круглого віка.
Та скоро він забув про цю свою ухвалу. Поволі йому став прокидатися смак до життя, і він відшукав багато нового, далеко принаднішого за теплий материн притулок. Одно за одним робив він чудесні і, очевидно, нікому невідомі відкриття. Приємно підігнути під себе лапи й дивитися вперед, на сірі трухляві дошки. Там прекрасні темні плями, і одна з них дуже нагадує материне око. Воно то збільшується то зменшується, однак, у всіх випадках привітно йому підморгує. Чи то ще краще погратися з братами. Обернутися до найближчого, взяти в рота його вухо й на хвилинку затиснути в яснах. Брат тоді замурчить від задоволення й переверне рябого на спину. Той простягнеться на ввесь зріст і, почувши на череві приємний лескіт, б’є свого партнера лапами по пискові. Інколи ці вдари бувають дошкульні, партнер скавчить, і тоді справу вершить сіра. Вона розбороняє їх, і винуватця, безчинника, що не вміє по доброму гратися, скубе за поперек. Та звичайно материне втручання, до того ж і не часте, аж ніяк