.
href="#pic_2.png"/>
Клекотіння рідин у стареньких ретортах лунало для Пабло Симона таємничим співом сирен, вихоплюючи його з незглибимого внутрішнього моря і припинаючи до скель конкретики, жорсткого матеріального материка. Та небавом невидимі посланці обрію, мов морські вітри, нагадували про його мандрівну внутрішню природу.
У віконце зазирали перші зорі. Розчин, над яким він трудився, майже кристалізувався. По тому його треба було знову злити в залізний куб.
«Цей матеріал мов велика душа, – думав він, – являє з себе нові й нові кристалізації. Потім вони з’єднуються і змішуються в первісній субстанції, і так доти, доки від усього лишається тільки прозора чиста рідина».
Заколисливе жебоніння в кубах втратило для нього свої чари, і, підвівшись з-за столу з інструментами, ретортами та маленьким горном, Пабло Симон зняв важку шкіряну фартушину та сорочку цеглястого кольору.
Щойно юнак вийшов у прохолоду ночі, як вадливе повітря підземної лабораторії звітрилося з його легенів, і він відчув себе немов викупаним.
За мить його неквапливі кроки злилися з іншими, поквапними кроками юних студентів, що вибиралися на пошуки пригод та доброго вина. Молодого хіміка, якому на часі було двадцять дев’ять років, ніколи не цікавили такі розваги, і якщо вряди-годи й брав у них участь, то тільки з підмови товаришів у навчанні. Йому доводилося вдавати захват і радість, хоча нічого подібного й не відчував. Та небавом він став певнішим себе і обрав розваги собі до вподоби, що їх його приятелі вважали примхами розчарованого в житті й дивакуватого юнака.
Він багато читав, а довгі нічні години проводив у тінявих, запахущих улоговинах попід соснами. Лежачи горілиць, він часто задивлявся в дивовижні очі неба – рухливі, яскраві, що бентежили душі людей, вивідуючи найпотаємніше. Коли Пабло Симон дістався до одного зі своїх улюблених сховків, на дзвіниці церкви відбило десять тремких ударів. Там, далеко від світу людей, він поринув у роздуми про власну природу та природу всього Божого творіння.
Вже багато років цей замок, зведений на підвалинах стародавньої римської фортеці, стояв занедбаний і зруйнований. Власне, від нього лишилися тільки грубезні мури і пошкоджена вежа.
Спершись спиною на якусь брилу, він ставав частиною непорушного краєвиду, вбираючи його в себе, намагаючись продістатися в таємницю тих віковічних каменів. Іноді він видирався на високі римські арки і, не в змозі опиратися внутрішньому примусу, споглядав, мов той стовпник, дракона своїх сумнівів та страхів. Інколи відсовував вищерблені плити і, поводячи рукою по гладенькому мармуру котроїсь статуї, намагався уявити, хто торкався її востаннє. Можливо, та сама панія, що втілена в камені, або якийсь шляхетний лицар славетної доби давньої Імперії…
Перед ним лежали різні цивілізації. Одні мури бачили помпезність епохи Цезарів, іншим було не більше п’яти сторіч. Але на часі це була звичайнісінька гора уламків, що срібліли в місячному світлі.
Ставало зимно. Листопадовий опівнічний вітер – поривчастий і холодний – виспівував у розколинах журливі балади й величні загадкові літанії. Посеред