Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко
японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрів їх в тайзі і міг донести.
Звір заревів і скинув Єрофеєва, підхопився, щоб убивати далі. Один з утікачів схопив із землі каменюку і жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всі почали хапати каменюки і кидати їх у нападника. Один з утікачів ударив своїм дебелим ціпком по лапі звіра. Той ревів, крутив головою, з шиї стирчав шомпол і юшила кров.
– На тобі! – Єрофеєв зі скривавленим обличчям теж кидав каміння, якого тут було багато, – великі брили, які з тріском ударялися об голову хижака. Він спробував утекти, але йому перечепили лапи і кидали знову та знову. Аж поки звір не перестав рухатися. Втікачі важко дихали, тремтіли і дивилися на звіра.
– Це тигра! – сказав один з них, який був ординарцем у офіцера і бачив зображення тварини в книзі. Про тигра чули всі, але ніхто його не бачив. Роздивлялися.
– О, звірина! – сказав Єрофеєв. Підійшов і витягнув із шиї звіра шомпол, який ще міг знадобитися. Потім склали тіла загиблих товаришів у яму, навалили зверху камінням, бо голіруч могилу тут було не вирити. Заліпили рани Єрофеєва якимось листям і пішли далі. Відтоді на його обличчі ці шрами, які більшість приймала за шабельні.
Поки комполку згадував, комісар ходив навколо і напружено про щось думав.
– Значить, так, Андрію, накажи, нехай готується загін. Сотня бійців. Гармата і три кулемети. Про всяк випадок. Не виключено, що бажаючих отримати скарби буде багато. Але узяти їх мусимо ми і тільки ми! Ці скарби конче потрібні революції!
– Добре, Борю, – комполку пішов віддавати накази.
Ліберман сидів, схиливши голову. Чомусь він згадав своє багате революційне минуле. І в тюрмі посидів, і на каторзі був, і до шибениці його виводили, але в останній момент замінили смертну кару довічним ув’язненням. Згадав свою першу справу, теж пов’язану з добуванням грошей для революції.
Ліберман, ще зовсім молодий, з довгим та кучерявим волоссям, сидів у якомусь кабаку з кількома бугаями відверто кримінальної зовнішності. Він був ще без шкірянки і нагана, у цивільному вбранні, помітно знервований. Але у внутрішній кишені його сюртука лежав маленький браунінг, і це надавало йому деякої впевненості у розмові з цими бандитами.
– Там буде десь сто тисяч. Половину мені, половину вам, – сказав Ліберман, прикладаючи всіх зусиль, щоб голос його не тремтів.
– Нас четверо, а ти один, – злодії важко подивилися на нього, але він витримав їхній погляд.
Що йому ще залишається, коли для боротьби потрібні гроші, а узяти їх нізвідки. Хіба він пішов би до цих душогубів, якби охранка не схопила всю бойову групу їх організації? Схопила по-дурному, як дітей. Якийсь філер у Києві вистежив їх на конспіративній квартирі, увійшов туди, коли хлопці спали, забрав зброю, а потім викликав поліцію. З п’ятьох арештованих двоє пішли на шибеницю, інші – до Сибіру. А йому тепер доводиться мати справи з громилами, яким начхати на революцію.