Дріт. Михайло Нечитайло
Багаті з багатими, бідні з бідними… Не так це.
– А що, з бідаками водишся? – аж припіднявся чоловічок.
Славко поміркував мить.
– У мене кохана з бідних, то й що? – випалив. – Для мене й Тані немає значення, які в нас родословні, бо наші серця ангели так крильми зв’язали, що кріпша будь-якого дроту в’язь та, жодним забобоном її не розірвати.
– Може, й так, – хитнув головою чоловічок. – Я ж не матінка Євтихія, мені світ – темна пелена. А тобі, хлопче, видніше… Але раджу ще раз, питай у матінки Євтихії все, бо кожне її слово – прожектора промінь; як би тобі не ясніло в світі, а зблисне промінь – однак ще ясніше стане. Їй-бо.
Та й умовк, прокашлявшись, недавній балакун. Більше й слова не зронив. Та Славко й не наполягав – тут Тані дві доби вже не бачив; повіки стулить – кохана перед очима стоїть; вдивлявся в образ рідний Славко, вдивлявся та й задрімав на травичці.
– Ну, слава Богу, пора, – прорипіло поряд, склюнувши Славків сон.
Відкрив Славко очі – зів’ялий чоловічок, обтрусивши штани, станув за дверима Євтихіїної хати.
«О, вже й моя черга», – аж повеселішав Славко.
– Пулюй! – по якімсь часі загриміла Євтихіїна помічниця, висунувшись з-за дверей. – Є Пулюй?
– Є! – здійнявся Славко.
– То підходь швидше, – керувала молодиця. – Не один, либонь, на прийом.
Ступив Славко у володіння матінки Євтихії.
– Перехрестися! – гримнула та, ледь переступив поріг.
Перехрестився.
Матінка щось пошепотіла перед образом на стіні.
– Сідай, – кивнула Славку на стілець перед обставленим свічками столом.
Сів.
– Біду маєш, – провадила далі Євтихія.
– Звісно, інакше чого б я тут був, – відповів Славко.
Матінка Євтихія не завважила на ті слова, а вела своєї:
– Оберіг втратив, а з оберегом і свою долю. Вірніше сказати, доля затулилася від тебе твоїм оберегом.
Запала мовчанка.
– Все, – по якімсь часі мовила матінка Євтихія. – Олена в передпокої скаже, скільки Божою милістю дарованих тобі скарбів ти маєш уділити во благоє дєло проріцанія зжитого та вхожого дня, начертаних Божою десницею на людській книзі буття, Божою милістю во славу Господа даній для чтива матінці Євтихії, абись відкрити блудним синам і дочкам очі на тиснені їх судьби.
– За що платити? – не втерпів обурений Славко. – Ви ж нічого не сказали.
– Я сказала все, – важко глипнула матінка Євтихія. – Все, аби вберегти людину від скорботи. Бо інколи скорбота не вартує більш детального всікновєнія в судьбу.
– Нащо мені ваша скорбота? – не вгамовувався Славко. – Ви мені скажіть, хто взяв персня.
– Скорбота не моя, твоя, – поправила хлопця матінка. – І я не певна, що ти її хочеш надпити.
– Хочу, – буркнув.
– Скорбота великою буде, – страхала Євтихія, – а біль ще більший за скорботу. Невже ти хочеш такого великого болю, пане Пулюй?
– Хочу, –