Зіркоходи. Віталій Геник
му, наперекір усьому. Так, я дуже змінився останнім часом – небезпека й непевність у завтрашньому дні перетоплюють душу, мов податливий віск. Але головне лишилося незмінним… просто хочу, щоб ти це знала. Байдуже, чи значить це для тебе хоч щось. Зараз мені досить усвідомлення, що ти десь існуєш, що ти в безпеці й, сподіваюся, щаслива. І що не забула ще обіцянки при нагоді затопити мені в самовдоволену нахабну пику. Якось це допомагає відчувати сув’язь часів, просторів і душ.
І потім – кому ж мені ще писати? Такі послання не випадає надсилати батькам чи геть чужим людям. Перші хвилюватимуться, другим буде однаково. Ти – інша річ, відомо ж, що від любові до ненависті… Жартую, жартую – не супся, а краще наберися терпіння. Не виключено, що розповідь моя буде довгою. Якщо дуже пощастить.
Отже, ми десь у чорта на рогах.
Щось певніше напишу згодом…
Ситуація дещо прояснилася. Ми направду в чорта на рогах, це абсолютно точно.
Оддалік від корабля кипить і вирує червоний гігант без імені й звання. Навколо – цілі хмари зоряних стовпищ, такі густі й сліпучі, що боляче дивитися. Годі виокремити з них опрічну іскорку – сяйва навкруги значно більше, ніж космічної пітьми.
Зазвичай нові світи відкривають астрономи, шлях до них торують автоматичні станції, й лише потім на екзопланети вирушають розвідувальні місії.
В нашому ж випадку все сталося інакше. Винні в цьому не ми, і навіть не навігаційна система зорельота, яка, до речі, виявилася цілком справною. Річ у самому просторово-часовому континуумі, що учворив із нами один зі своїх підступних жартів.
Після відчалення від ксенологічного стаціонару біля Денеба, куди ми доправляли пошту й дрібні вантажі, ніхто не очікував жодних сюрпризів. Наш старий «Голіаф» – колишній розвідник із надійним двигуном Глома. Ще жодного разу кораблі цієї серії не підводили – це тобі не модерні непередбачувані трансери, що не так давно прийшли їм на зміну. І все ж…
Входження в гіпертунель минуло щасливо. А от вийшли ми звідти аж ніяк не у штатному режимі. Простіше кажучи, нас викинуло у звичну метрику, мов поплавець із виру. Штурман Ліберман допіру пояснював, що якимсь чином «Голіаф» із головного гирла кротовини ускочив у бокове відгалуження – випадок майже неймовірний, та бач – він випав саме нам!
І тепер ми гадки не маємо, де опинилися. Кібермозок невтомно сканує довкілля, однак не знаходить в осяжному просторі жодного знайомого орієнтиру. Це може означати лише одне: нас занесло не в рідну Галактику, ба навіть не в котрусь із сусідніх зоряних систем. Дім так далеко, що уява пасує при спробі усвідомити весь безмір між нами й Землею.
Усім нам збіса страшно… Правда, для паніки поки що нема підстав. Наш капітан поклав «Голіаф» у дрейф і наказав розкрити всі наявні батареї, щоб накопичити якомога більше енергії для зворотного стрибка. Приблизно за тиждень ми будемо готові спробувати щастя ще раз. Шанси потрапити у знайомі палестини – 50 на 50, тобто вельми високі. Перед стрибком випустимо в гіпертунель інформкапсулу, де будуть і ці нотатки – про всяк випадок, адже не виключено, що наші шляхи розбіжаться. В такому разі люди мають дізнатися про існування невідомого підпросторового ходу…
А тим часом розконсервовано дослідницьку частину корабля й ухвалено рішення вивчити систему цієї червоної зірки. Допіру з’ясувалося, що планет тут лише п’ять, із них найдальша виявилася крижаною пустелею, найближча – кам’яним пеклом, а ще дві – газовими недосонцями. Тільки четвертий світ виглядає перспективним для відрядження туди експедиції – в лініях спектру його атмосфери ми знайшли достатньо кисню, хоч сама газова оболонка тонша від земної. Не виключено, що там може існувати органічне життя. От здорово було б! Назвав би твоїм іменем, скажімо, вічнозелене дерево чи якогось хижого пухнастого звіра… Ну, наразі рано загадувати, побачимо…
Виявляється, це черлене світило старе, як Усесвіт, а планета під нами ненабагато молодша. Хотів було наректи її на твою честь, але різко передумав, дізнавшись, що їй зо десять мільярдів років.
Наш катер намотує навколо цього дивовижного світу останній виток. Планета явно більша від Землі, проте – о радість! – вона таки населена! На жаль, ми не помітили поки що слідів розумної діяльності. Внизу багато суходолу й мало води. Одначе тут точно є щось на кшталт лісів, а значить, і тваринний світ. Скоро нам належить навіч пересвідчитися в цьому.
В катері нас четверо. Капітан Ілу проводить панорамні зйомки, запевняючи, що деякі ландшафти разюче нагадують його рідну Нову Гвінею. Селосфорос, наш пілот, веде машину й час від часу посилає нас під три чорти, коли відвертаємо його увагу на різні дрібниці внизу. Я знічев’я пишу, бо вже несила стримувати нетерплячку і вбирати в себе нові враження. Єдиний, хто видається спокійним – десантник-відпускник Чорнобай. Пригадуєш такого? Авжеж, його важко забути після тієї ночівлі на Хортиці. Прийшов час відкрити тобі таємницю: саме цей тип позапихав жаб у дівочі спальники, а заодно – у свій власний, щоб ніхто не здогадався. Дісталося, звісно, мені… Чорнобай лигає сливове варення просто з банки й вимагає внести його у мій скромний мемуар. Що я й роблю з великою нехіттю…
Ну