Малиновий пелікан. Володимир Войнович
Радянський режим 70 років проіснував крім усього на тому, що підтримував у суспільстві ілюзію рівності. Рівності в скромності умов побуту і споживання. Більшість радянських людей були приблизно рівні, живучи на порівняно скромну зарплату, в вельми тіснуватих житлових умовах, довгий час у комунальних квартирах (одна родина – одна кімната) і вищі зарплати не сильно переважали нижчі.
У середині п’ятдесятих років партія вирішила поліпшити житлові умови народу. Розпочалося масове будівництво дешевих будинків. Багато людей переселялися в окремі квартири, але й тут для більшості дотримувалися відносної рівності. Кожна людина мала право на певну кількість метрів і для більшості перевищення цієї норми було неможливим. Але, ясна річ, була категорія людей найбільш поцінованих державою. Представники вищої партійної номенклатури, державні чиновники, багатозіркові генерали, діячі мистецтва, котрі особливо відзначилися в прямих послугах державі, вчені з допуском до державних секретів, які особливо охоронялися. Ці користувалися благами, недосяжними усій решті громадян, але і їх привілеї, по-перше, приховувалися, а по-друге, здаються нікчемними в порівнянні з тими, хто наближений сьогодні до Першої особи. Для цих жодних обмежень немає. Вони можуть володіти і володіють віллами, палацами, яхтами і ще чортзна чим, п’ють вина ціною по декілька тисяч доларів за пляшку, тратять мільйони на свої дні народження, запрошуючи західних, а хто бідніш, вітчизняних суперзірок, і роблять це практично не ховаючись і нічого не боячись, а народ дивиться на це, терпить і охоче відволікається на якісь радощі на кшталт спортивних свят і захоплення чужих територій. Але чи буде він терпіти до нескінченності – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителів. Народ наш довірливий і терплячий, але колись таки розплющить він очі, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, і тоді… що він зробить тоді? 90 відсотків підтримують сучасний режим, вірять в нього, не зважаючи ні на що, але режим даремно вважає їх своєю надійною опорою.
Дисиденти радянського часу поділялися, грубо кажучи, на дві категорії: на тих, хто не любив режим змолоду, і на інших, котрі вийшли з полум’яних комсомольців і комуністів. Перші, борючись із владою, не надто обурювалися її діями, бо заздалегідь знали, що вона така, яка є. Другі, спершу безоглядно вірячи владі та її вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнівався в перевагах радянського ладу і геніальності вождів, але коли вони раптом прозрівали, контраст між тим, у що вони вірили, і правдою, яка відкрилася перед ними, був таким великим, що вони відчували себе підло обманутими і, вражені цим обманом, кидались на боротьбу із владою так само люто і безкомпромісно, як раніше її підтримували. Невже Перша особа нашої держави не розуміє, що ці 90 відсотків стануть його найлютішими ворогами, коли зрозуміють, як підло він використовував їх довіру? Невже не задумується над цим? Чи якісь важливіші справи його відволікають?
– Саме так, що важливіші, – відгукнулася Зінуля, і я зрозумів, що вона все-таки якимсь чином читає мої думки.
– Та які ж у нього