Золоті копита. Юрій Логвин
А праворуч і ліворуч від його шляху все частіше траплялись висохлі негритята.
Скільки їх було? Не менше сорока, якщо пригадати, скільки побачив сьогодні. Скільки насправді – не знає ніхто, бо хто знає, скількох він не помітив, коли йому оте з головою трапилось?
Підступив до перших скель, коли сонце позолотило гірські схили і кинуло довгі тіні на сірий пісок.
Чорний пісок закінчився ще може за півмилі до скель до перших гірських схилів.
Відколи кінчився чорний пісок, кінчились і висохлі негритята.
Уважно обдивився, чи не причаїлась де змія, чи не сховався скорпіон чи сіренький смертельний павучок. Поприбирав камінчики. Зняв сніп гальфи зі зброєю і корзину. Ліг на спину під самісіньку скелю на гарячий, але не розпечений, пісок і задер угору ноги, прихиливши до камінної стіни.
Подивився вгору. Білувате, наче сироватка, небо все більше у височині бралося легкою, легкою блакиттю.
І ось вгорі на неосяжній вишині наче пливла майже невидима квітка.
«Диви, куди гарячим повітрям підняло орла… – Блаженно посміхаючись, подумав і заплющив очі. – Порахую до трьох сотень і піду далі. Скільки тут до Колодязя Аллаха – кроків двісті. Вважай, він вже прийшов! Прийшов? Ні, перебіг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас… Диви, не забув, не забув…» – радів він і почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потім перейшов на турецьку… Далі збився і продовжив німецькою, але знов збився і поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок… Із хворобливої дрімоти його викинув ще гарячіший, ніж раніше, струмінь розпеченого вітру. На додаток на нього згори із шаленою швидкістю накочувалось сухе тріскотіння. Розклепив закислі, запалені повіки.
Над ним розпластались чорні крила грифа. Від крил тхнуло трупним смородом. Зміїна голова з голою шиєю вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око.
Смердючий птах зустрівся з ним поглядом і, змахнувши крилами, відскочив назад. А з височини темніючого неба один за одним падали чорні велетенські птахи.
«А гниди сучі! Та я ще живий! Я перебіг фурн-ель-шайтан ель-висвасель-ханнас!» – Заволав він пересохлими вустами. І шкіра трісла, і він відчув солоний смак своєї крові.
Він відштовхнувся ногами від скелі, вивернувся на льоту і вже був на колінах. Притяг до себе зв'язку гальфи. Тут саме й побачив те, від чого в нього аж зайшлося серце. Здоровенна гриваста гієна тягла за рурку бурдюк з кисляком. З бурдюка тонкою цівкою виливався кисляк.
Висмикнув із снопа гальфи ковану із цільного заліза дарду-акермуа і з нелюдською силою метнув у гієну. Гостре і тонке, як бритва, лезо наконечника прошило, протнуло чубок і груди гієни. Тварюка завалилась на бік. Та бурдюк не випустила. Тут ще чотири головаті, низькозаді гієни вискочили із заростей гальфи. Кинулись до нього за всіма законами мисливського мистецтва. Дві прямо на нього, а дві намагались заскочити йому за спину. Він встиг схопити зв'язку гальфи зі зброєю і притулитись спиною до скелі. Гієн – чотирі,