Таємниця одного дiаманта. Юрій Логвин
з казарми i вiднесли додому, де вiн того ж вечора i сконав – дихання припинилося. А товстун так-сяк оклигав, чортова калита з динарами! Коли ж вiн оклигав, довелося писаревi вiзира за нього самому братись, хоч як цей хитрун не хотiв, щоб про нього пiшла слава, що вiн кат i здирник! Писар вчинив згiдно зi своїм розумом i освiтою – наказав привести жiнку i доньку Джафара. Щоб були вони приявнi при допитi свого повелителя i господаря. Його жiнка була з поважної родини i не витримала такого видовища, коли мордують голу людину. Вона знепритомнiла. Побачила це донька – i собi гепнулася додолу. За наказом писаря їх почали заголювати, щоб лiкар мiг дiзнатись, чи мертвi вони, чи живi? Тут Джафар здався i розповiв, у кого його розписки – сакки i в кого його дорогоцiннi каменi схованi… Ось так вичавили з жирного бурдюка золото… Та вiн швидко надолужив своє – в когось позичив грошi, винайняв кораблi i перевiз – цiлу сотню! – скакунiв до Iндiї. Там якраз почалася вiйна!.. Вiн стiльки заробив на конях, що змiг собi все повернути… i ще зверх того! Вiн з Iндiї привiз таке камiння – i лали, i агати, i бiрюзу, i гранати, й сердолiк, i яспис…
Риба дiйшла, i малий Алi поспiшив iз стравою на фаянсовiй тарелi до каюти купця. Хлопчина привiтався в низькiм поклонi i поставив тацю на низенький розкладний столик. Не звичайний столик, а кипарисовий. Товстий Джафар заворушив варгами, i в глибинi його горлянки забулькали слова.
– Пiднеси менi рибу до носа! Хiба не бачиш, що черево менi заважає нахилитись i понюхати їжу?
Коли ж хлопчина на витягнутих руках пiднiс до блiдого лиця смажену рибу, Джафар швидко обмацав гарячими пальцями малого. Потяг повiтря носом, важко видихнув ротом i забелькотiв:
– О Аллах! Це ж не хлопчик, а риб'ячi кiстки! Однi ребра й хребцi!.. Скажу капiтановi – нехай винайме товстунчика. Тодi я не пошкодую i трьох дирхемiв за смажену рибу i слугу!.. Iди геть i не метеляйся перед очима!
Вiн тицьнув малому в долоню стерту половину дирхема.
Як тiльки Алi повернувся до жаровнi, кухар видер в нього з кулака тонесеньку срiбну лусочку.
– Тьху! – сплюнув обурено – Такий багатир, а смiттям платить! Це тому, що ти кiстлявий! Я пам'ятаю його колишнiх прислужникiв – всi були мов вiрменськi пампушки на сметанi!
Алi почорнiло в очах, задзвенiло у вухах вiд лютi. Все стислося всерединi у важку грудку, запекло вогнем у грудях! Вiн найкращий плавець i рибалка! А його мають за смiття, за хлопчика-повiю?! Що вiн – нi на що не здатний, як тiльки гидотою собi на прожиток заробляти?!
Кухар же вiв далi, мов козолуп на базарi в скотському ряду:
– Ось вiдгодую тебе до Басри, i тодi матимеш iншу цiну… Бо хоч ти добрий помiчник, але з тебе нi хорошого прибутку та й для себе нiякої втiхи! – I кухар голосно зареготав власному жартовi.
А хлопчика аж знудило i вiн вiдiйшов до борту, нiби викинути лушпиння вiд цибулi…
Їхня сафiна плинула вниз по Тiгру за течiєю, а навстрiч їй посували знизу щедро вантаженi судна.
Купцi, що тримались окремо вiд Джафара i вiд збирачiв податкiв, уважно розглядалися на стрiчнi судна i пояснювали один одному:
– Он та, з чорними корчагами… То, певно,