Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
зачинила за собою двері й рушила вздовж білого коридору, мов злодій, що втікає. Вона мала надію, що їй вдасться минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта.
– Професор просив сказати вам ще раз, що можете лишитися тут. І що ви повинні залишитися.
– Дякую, – відповіла Ліліан і пішла далі.
– Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна змінювати клімат. Ви не переживете й року.
– Саме тому.
Ліліан рушила далі. З-за столиків для бриджу підвелося кілька голів, назагал хол був порожнім. Пацієнти лежали на верандах. Боріса не було. Біля виходу стояв Ґольманн.
– Якщо ви вже конче мусите виїхати, то їдьте принаймні потягом, – сказав Крокодилиця.
Ліліан мовчки показала старшій сестрі своє хутро й вовняні речі. Крокодилиця зневажливо махнула рукою.
– Це вас не врятує! Ви задумали скоїти самогубство?
– Ми всі це робимо – хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.
Вхідні двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!
– Ми вас застерегли, – пролунав за нею монотонний, зимний голос. – Ми вмиваємо руки!
Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.
– Прошу їх вимити в стерилізованій цноті, – сказала Ліліан. – Адью! Дякую за все.
Вона вийшла. Сніг іскрився так, що вона майже нічого не бачила.
– До побачення, Ґольманне!
– До побачення, Ліліан. Незабаром я долучусь до вас.
Вона глянула на нього. Дякувати Богу, нарешті знайшовся хтось, хто не хоче її повчати. Ґольманн закутав її в хутро й вовняні хустки.
– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Клерфе. – Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру.
– Так, – відказала вона.
– Можемо їхати? Нічого не забули?
– Ні.
– Втім, якщо й забули, вам пришлють.
Вона про це не подумала. І враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо вважала, що, виїхавши, обірве всі зв’язки.
– Так, справді, можна попросити, щоб прислали, – сказала Ліліан.
Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе здивувався.
– Та то ж…
Чоловік пройшов зовсім поруч авта, і тоді Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, у руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений – уже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний: вирушав у дорогу до Боготи.
– Хто це? – запитала Ліліан.
– Ні… Я думав, що то знайомий. Готова?
– Так, – відповіла Ліліан. – Готова.
Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він