Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
подивився на неї.
– Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?
– А що таке свобода?
Клерфе посміхнувся.
– Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.
– Коли ти повернешся? – запитала Ліліан.
– За кілька днів.
– Ти маєш коханку в Римі?
– Авжеж.
– Так я й думала.
– Чому?
– Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.
– А тепер?
– Тепер, – сказала Ліліан, – я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.
Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортивного одягу, в неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.
Ліліан уважно обстежувала жінок, що сиділи біля неї. Вивчала їхнє вбрання і шукала в їхніх обличчях того самого очікування, яке було в ній. І не знаходила його. Бачила натомість підстаркуватих надутих папуг, які були понад міру напомаджені й очима, всіяними зморшками, без повік, дивилися на молодших жінок, а також – молодиць із крихкою елегантністю, яких скептичні погляди не виражали нічого, окрім незрозумілого зачарування тим, що вони просто живуть. Між ними сиділа гарненька зграйка американок, балакучих, щебетливих і геть наївних. Тільки де-не-де в збудженій порожнечі, наче лагідний вогник, що вже пригасає, але все ще спалахує серед темряви, майнуло обличчя не першої молодості, що має в собі якусь магічну силу, без паніки, зате з рідкісним чаром, інколи властивим старінню, який не іржа, а як патина на шляхетному посуді вивищує його красу.
Розпочався парад манекенниць. Ліліан чула міський галас, що зливався у какофонію сталі, бетону й машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала п’ять моделей.
– Хочете приміряти відразу? – поцікавилася продавчиня.
– А я можу?
– Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.
– Коли я могла б їх забрати? – запитала Ліліан.
– А коли ви їх потребуєте?
– Негайно.
Продавчиня розсміялася.
– Негайно тут означає за три-чотири тижні – не раніше.
– Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?
Продавчиня похитала головою.
– На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?
Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.
– Чудовий вибір, мадемуазель, – сказала продавчиня. – Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.
– А