Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
Ліліан. – Хочеш спробувати цих креветок? Вони мають присмак водоростей і моря.
Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками й викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.
– Ти попав на дах зеленого «cітроена». Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому «рено». Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.
Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.
– Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого, – сказав Клерфе. – І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.
Ліліан сповзла з підвіконня.
– Ти приїхав на «Джузеппе»?
– Ні. Він стоїть на Вандомській площі в оточенні безлічі «бентлі» і «ролс-ройсів» і поглядає на них з презирством.
– Прижени його й поїдемо в Булонський ліс.
– Можемо поїхати в ліс, – сказав Клерфе й поцілував її. – Але підемо разом і разом приженемо «Джузеппе», інакше, коли я повернуся, ти можеш зникнути. Я не хочу ризикувати.
– Тобі мене дуже бракувало?
– Інколи, коли я ненавидів тебе або коли боявся, що вбив тебе якийсь сексуальний збоченець. З ким ти була у Венеції?
– Сама.
Поглянув на неї.
– Може, так і справді було. З тобою ніколи невідомо. Чому ти нічого мені не сказала?
– Бо це не в наших звичаях. Хіба й ти не виїжджаєш часом до Рима й не з’являєшся знову за кілька тижнів? На додаток зі своєю коханкою?
Клерфе розсміявся.
– Я знав, що колись до цього дійде. Це тому ти не поверталася?
– Звичайно, що не з цього приводу.
– Шкода.
Ліліан вихилилася з вікна, щоб опустити знову кошик. Клерфе терпляче чекав. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино й випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. «Вона знову тут», – подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі почуття спокою.
Ліліан обернулася з кошиком у руці.
– Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?
– Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час я там стартуватиму на перегонах.
– А можемо поїхати туди вже тепер?
– Коли тільки захочеш. Сьогодні? Завтра?
– Ти знаєш мене, – усміхнулася Ліліан. – Ні, не сьогодні й не завтра. – Вона взяла в нього келих. – Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів.
– Чому ж ти лишилася довше?
– Я не почувалася добре.
– Що з тобою було?
Завагалася.
– Застуда.
Вона бачила, що Клерфе не повірив їй. Це викликало в неї справжнє захоплення. Через його недовіру навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала.
Раптом відчула себе товстулею, яка схудла на двадцять фунтів, не помітивши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.
– А