Квіти для Елджернона. Деніел Кіз
скачував кулю?… Тисяча найсуперечливіших ідей заполонили водночас його свідомість, і він стояв там, усміхаючись. Він дуже хотів зробити це, принести радість Френкові й Джімпі, щоб сподобатися їм і здобути блискучий диск, який Джімпі пообіцяв йому. Він знову й знову обертає на столі гладенький важкий кавалок тіста, але не може розпочати роботу. Він не може відрізати від нього шматок, бо знає, що зазнає невдачі, і йому страшно.
– Він уже все забув, – сказав Френк. – Нічого в нас не вийшло.
Чарлі хоче, щоб у них усе вийшло. Він хмуриться й намагається пригадати: спочатку треба відрізати кавалок тіста. Потім скачати його так, щоб утворити кулю. Але як потім скачати з нього рулон, схожий на ті, що лежать на таці. Це вже інша робота. Якщо вони дадуть йому час, він усе пригадає. Як тільки в голові йому проясниться, він пригадає. Ще кілька секунд, і все буде окей. Він лише хоче трохи затриматися на самому початку того процесу, який він вивчив – лише зовсім трохи. Йому це так потрібно.
– Окей, Чарлі, – зітхнув Джімпі, забираючи з його руки ніж. – Усе гаразд. Не турбуйся про це. Зрештою, це не твоя робота.
Ще хвилина, і він усе пригадає. Якби вони лиш його не квапили. Чому вони всі так поспішають?
– Іди собі, Чарлі. Сядь отам і дивися свою книжку з коміксами. А нам треба повернутися до своєї роботи.
Чарлі киває головою, усміхається й дістає книжку з коміксами із задньої кишені. Він розгортає її й кладе собі на голову, наче фантастичний капелюх. Френк сміється, а Джімпі нарешті всміхається.
– Іди-но звідси, велика дитино, – пирхає Джімпі. – Іди й сядь, поки не знадобишся містерові Доннеру.
Чарлі всміхається йому й повертається до мішків із борошном, які стоять у кутку, біля змішувачів. Він любить спиратися на них спиною, поки сидить, схрестивши ноги на підлозі, й дивиться на картинки у своїй книжці з коміксами. Коли він починає гортати сторінки, йому раптом хочеться заплакати, хоч він не розуміє чому. Чого він має журитися? Хмаринка смутку то напливає на нього, то відходить геть, і тепер його чекає втіха помилуватися яскраво розфарбованими картинками у книжці коміксів, яку він передивлявся тридцять-сорок разів. Він знає в ній усі малюнки – він запитує, як вони називаються знову й знову (майже в кожного, хто йому зустрічається), – і він розуміє, що дивні форми літер та слів у білих хмаринках над малюнками означають, що персонажі щось говорять. Чи він коли-небудь навчиться читати те, що написано на хмаринках? Якби вони дали йому досить часу – якби вони не квапили його й не підштовхували занадто – він би зліпив їм булочки. Але всім бракує часу. Чарлі підтягує ноги й відкриває книжку з коміксами на тій першій сторінці, де Бетмен і Робін вимахують довгою мотузкою, щоб зачепитися за сусідній будинок. Коли-небудь, думає він, я навчуся читати. І тоді він зможе прочитати все оповідання. Він відчуває руку на своєму плечі й підіймає погляд. Це Джімпі, який крутить своїм латунним диском на ланцюжку, дозволяючи йому закручуватися й розкручуватися, щоб він ловив на себе світло.
– Ось тримай, – сказав він хрипким голосом, кинувши ланцюжок на коліна