Проект «Міссурі». Яна Дубинянская
тоді коротко писнуло: телефонували з автомата. Але ж він місяць тому мав казенну мобілку… дзвонив, хвалився. Значить, знову звільнили з роботи. Чорт забирай. Георгій зітхнув:
– Добре. Завтра спробую вирватися. Де зустрічаємось?
…– Хто це? – гукнула з кухні дружина.
– Мені, один приятель, – озвався він. Якщо Світлана дізнається – точно зробить скандал, почне забороняти їхати в місто «на п’янку до того алкоголіка». Для чого зайвий раз здіймати галас?
Георгій вийшов із сіней на ганок. Було ще зовсім світло: зрештою, починається весна. У повітрі дзуміли хмаринки комашок, з сусідського городу чувся запах вапна й перегною. Старий в’яз посеред двору невідомо коли встиг вибухнути коричневими сережками. До речі, хлоп’ята вже набридли проханнями почепити гойдалку… а дружині він обіцяв на цих вихідних побілити дерева в саду – он, у дядька Миколи вже все побілене. Ну й добре. Виїхати в суботу рано вранці, першою електричкою, до вечора повернутися, а в неділю…
Ще диктанти четвертого класу. І контрольні перекази шостого. Отак завжди – тягнеш до останнього, до тих-таки вихідних… він стиха лайнувся. Нічого не поробиш: треба зараз сідати й перевіряти. І щось вигадати для Світлани: для чого він, власне, ні сіло ні впало, зривається в місто. Сказати, що в райцентр. Якщо бовкнути про столицю – не минути галасу…
– Дядьку Геро! – почувся писклявий голос з-за плоту. – А я ту книжку вже прочитала. Можна ще попросити?
– Цить, мала! – гаркнув на доньку дядько Микола. – Думаєш, учитель їх у себе друкує?.. ану, марш до хати! Як здоров’я, сусіде?
– Не дочекаєтесь, – усміхнувся Георгій. – Дарма ви так, дядьку Миколо. Он, моїх пацанів півсторінки прочитати не змусиш. Усе селом гасають як божевільні, на гітарі бринькають… а що з того?
Сусід припалив, спустився з ганку, навалився величезним пузом на плота. Георгій теж вийняв дешеву цигарку, ховаючи легке роздратування. Двоє дядьків звечора по-сусідському махають язиками, – це святе, святіше, ніж бабські плітки. Від дядька Миколи тепер не відкрутишся щонайменше півгодини. Штук шість-сім зошитів… чорт забирай.
– Ти не хвилюйся, сусіде, – промовив дядько Микола. – Твої пацани дурнями не виростуть, коло такого батька… Я тут учора хвалився кумові з райцентру: мовляв, учитель з нашої школи «Місуру» закінчував, а у вас?.. а дзуськи!
Задоволено посміявся й несподівано запитав:
– Голосувати за вашого будеш, за Багалія?
Георгій знизав плечима:
– Ще не вирішив. А ти?
– А я за Володимира Палича, – солідно промовив сусід. – Володимир Палич мужик толковий… скільки років він в уряді, знає, що там і до чого. Ти вибач, звичайно, може твій Багалій теж нічого, але я вже якось…
– Не такий він і мій, – махнув рукою Георгій.
– Оце я думаю, – дядько Микола подивився на червоне небо, – морозець буде, чи можна вже полуницю садити? Ти як собі мислиш, сусіде?..
…Він відклав передостаннього зошита. Подивився на годинник: пів на першу. Неймовірний час для більшості односельців; Світлана, скажімо, не визнавала навіть телесеріалів,