Гра в піжмурки. О. Іден
мить дзвонив Лесьці.
– Андрію, чого ти дзвониш?
– Це правда, що ти з ним? – в груди хтось бахкав молотом.
– Ти взагалі про що? – відчув її непідробне здивування. Хоча, коли захоче, вона гарно брехала.
– Я про того дегенерата. – зробив паузу, щоб хоч на дещицю заспокоїтись. – Зайшов на твою пошту й зараз читаю від нього повідомлення.
– Що? – а потім шквал обурення. – Ти взагалі вже розум втратив?
– Запитаю ще раз! – стріха вже горіла. – Ти зустрічаєшся із ним?
– Це не твоє діло чи я з ним, чи ні. І взагалі, не наярюй мені більше, бо зміню номер, або поставлю тебе на переадресацію.
Вона обірвала розмову. Мене трусило у білій гарячці. Кричав як дівка в подушку і уявляй, як намотую кишки того імбіцила на вила.
Фрагмент № 3
Наступного дня, я розпочав шлях до повного свого приниження й втрати останніх краплин гордості. Тоді, мені було зовсім начхати. В голові лише крутились шестерні зламаного годинника й слова, які тоді мені здавались магічними або ж молитвою: «Я поверну Леську. Шанс є…»
На горизонті блимала надія, адже скоро мало бути чотирнадцятого лютого й наша річниця. Це так мило, що аж блювати тягне. Всю цю виселку зламала звістка, котру і так знав – вона з іншим. Але ще пісок собі в чай не підсипав і з чистим рожевим серцем робив їй трішки приємностей. Клепав презентацію у PowerPoint про найкращі миті в наших стосунках. Відчував себе аніматором, хоча із руками трішки із жопи. Наївно вважав – пробачить чи шальки терезів схиляться у мою сторону. Самі ж знаєте як це – кохати… Їй сподобалось:
– Навіщо ти скинув її?
– Хотів зробити тобі приємно, Зеленоока.
– Не називай мене більше так. Не маєш права. Довів мене лише до сліз.
– Я не хотів цього, вибач.
– А що хотів? Переспати з тою повією?
– Лесь…
– Забуть мене і не пиши більше. Ми дорослі люди, тому давай без цих істерик. Я буду жити своїм життям, а ти своїм.
Перша спроба впала в обідране пір’я купідона. Я знову дер горлянку збиваючи кулаки.
Жертви хворого кохання так легко не здаються, отже знову колупав план, немов чиряка на дупі, як зустрітись із Леською. І тут фортуна нарешті приклала мене до своїх грудей, а я дитятком почав смоктати її молочко.
Телефон знову лизав гудками щоку:
– Привіт.
– Андрію, що ти знову хочеш? – роздратування в її голосі так і пашіло.
– Пам’ятаєш, я брав диски твого батька? Так от, хочу їх повернути.
– Залиш їх собі.
– Не хочу. Ти ж кажеш я маю жити без думки про тебе, а вони ще одна скалка в око.
– Гаразд. – шкірою відчув, як вона закатує очі. – Заберу диски і все. Ніяких умовлянь чи ще чого. Ти зрозумів?
– Так. – посмішка Гуїплена не стиралась з обличчя.
– Де ти хочеш зустрітись?
– Біля Гастронома на дванадцяту годину. Тобі буде зручно?
– Я питаю якого дня.
– В п’ятницю.
– Гаразд.
У вухо били гудки чимось