Щиголь. Донна Тартт
художника, який був учителем Вермеера. Це великий старий майстер, про якого ти ніколи не чув. Полотна Франса Гальса також заслуговують на велику увагу. Ти знаєш Гальса, правда ж, знаєш? «Веселого бражника»? І регентів богадільні?
– Атож, – обережно відповів я.
З тих картин, які вона назвала, я знав лише «Урок анатомії». Фрагмент із неї був зображений на афіші виставки: бліда плоть, численні відтінки чорного кольору, схожі на затятих пияків хірурги з кривавими прожилками в очах і червоними носами.
– Це основи мистецтва, – сказала мама. – Сюди, ліворуч.
Нагорі панував лютий холод, а моє волосся ще не просохло після дощу.
– Ні, ні, сюди, – уточнила вона, схопивши мене за рукав.
Знайти виставку було важко, й поки ми блукали гамірними галереями (проштовхуючись крізь натовп і приєднуючись до нього, звертаючи праворуч, звертаючи ліворуч, блукаючи лабіринтами серед безлічі суперечливих схем і вказівників), великі похмурі репродукції «Уроку анатомії» з’являлися в найнесподіваніших місцях, такі собі зловісні знаки з рукою трупа зі знятою шкірою та червоними стрілами під нею: операційна – сюди.
Мене не дуже надихала перспектива опинитися в колі вбраних у чорне голландців, і, коли ми проштовхнулися крізь скляні двері та опинилися після гамірних холів у килимовій тиші невеличкої зали, я подумав спершу, що потрапили не туди. Від стін линув теплий тьмяний серпанок розкоші й стиглості старовини, який одразу ж розпадався на прозорість, колір і чистоту світла Півночі, на портрети, інтер’єри, натюрморти, скромні і величні: дами з чоловіками, дами з собаками, самотні красуні в гаптованих платтях і розкішні, усамітнені купці в коштовностях і хутрах. Столи після банкетів завалені шкуринками яблук і шкаралупами горіхів; гобелени й срібло; тромплеї[9] з комахами та смугастими квітами. І чим далі ми йшли, тим дивовижнішими й прекраснішими ставали картини. Лимонна цедра на кінчику ножа, зеленаві тіні з плямами плісняви. Обрамлений світлом напівпорожній келих вина.
– Мені теж подобається ця картина, – прошепотіла мама, підійшовши разом зі мною до невеличкого й водночас дивовижного натюрморта – застиглого фрагмента життя: білий метелик над темним ґрунтом облітає якийсь червоний фрукт. Насичене шоколадно-чорне тло випромінювало тепло, яке вбирало і переповнені крамом склади, і історію, і плин часу.
– Голландські художники справді знали, як передати цю грань, коли стиглість переходить у гниль. Плід ідеальний, але це ненадовго, він ось-ось зіпсується. І особливо це помітно тут, – сказала вона, простягнувши руку над моїм плечем, щоб окреслити пальцем форму. – Глянь, цей перехід – у метелику. – Нижнє крильце було таким борошнистим і делікатним, що, здавалося, торкнись його – і воно зітреться. – Як гарно він це намалював. Нерухомість із тремтінням руху.
– Скільки часу йому знадобилося, щоб намалювати це?
Мама стояла надто близько, тож відступила трохи назад, щоб роздивитися картину, –
Тромплей – технічний прийом у мистецтві, який полягає у створенні оптичної ілюзії тривимірного об’єкта на двовимірній площині.