Смугастий мов життя. Ганна Ручай

      Вітя розповідав йому про своє нове життя, тупо розглядаючи носки власних черевиків.

      Геник навіть не відчував злості, образи – тільки безмежний, неймовірний подив. Ще якийсь місяць тому вони навперебій проклинали цей світ брехунів і лицемірів, на повен голос висловлювали презирство, присягалися, що ніколи не житимуть, як дрібні, жалюгідні людці, запевняли, що вони – з іншого тіста, що рівних за силою духу їм нема… І що ж тепер? Син п'яниці та вокзальної злодійки читає йому, Геникові, проповіді про те, що варто зробитися поміркованим, забути шкільні витівки, взятися до роботи над собою, замислитися про власне майбутнє, вступити в комсомол, бо без нього тепер – нікуди…

      Вітько ніби вже бачив своє прекрасне майбутнє – братову кар'єру флотського інтенданта з безстроковим і неподільним допуском до жаданої для всіх «гомо совєтикусів» безкоштовної, узаконено-злодійської годівниці, можливість прилаштувати Вітька з його «престижним» свідоцтвом зварювальника якогось там розряду на кораблебудівний завод, та не просто на завод, а на таємне виробництво не абичого, а підвідних човнів! Та тут тобі всім годівницям годівниця! Рай земний! Що перед цим якась там дитяча двірська дружба? Не бачили тоді засліплені веселковими перспективами Вітькові очі єдиного: свого майбутнього повернення в місто юності після розвалу Союзу і втрати «золотого дна» в Саратові, своїх спроб спіймати Геників погляд, марних спроб. Зараз він дивився на носаки своїх черевиків, не зважуючись підняти очей, котрі почали б тоді розгублено бігати. Минуть роки – й Геник дивитиметься крізь нього, прямо та спокійно, пронизуючи поглядом бліду тінь друга свого дитинства. Вітько не міг цього бачити, а Геник – бачив уже тої хвилини, коли вислуховував слова, які були для нього зреченням.