Дев'ять з половиною тижнів. Елізабет Мак-Нілл
Не меншою мірою вона є клінічним дослідженням, ніж тим, чого прагнула авторка, – «спогадами про любовний роман». Захопливі відкриття, розчинення коханців одне в одному, поступове стирання зовнішнього світу, випадкове й небажане повернення до нормальності – ця сюжетна лінія до болю знайома всім, хто перебуває в екстримі пристрасних стосунків, якими б «здоровими» чи «нормальними» вони не видавалися.
Не менш разючі сьогодні, як і тоді, коли були щойно видані, «Дев’ять з половиною тижнів» є водночас виправдувальною та повчальною оповіддю про легкість, з якою інтоксикація коханням і сексом може змінити наше бачення самих себе й змусити побачити в абсолютно новий спосіб особу, якою ми так невинно й нерозумно себе уявляли.
Франсін Проуз
Дев’ять з половиною тижнів
H. B. та H. R., я вам дуже вдячна
1
Коли ми вперше опинилися в ліжку разом, він тримав мої руки зв’язаними за головою. Мені це сподобалося. Мені сподобався він. Він був похмурим, що видалося мені романтичним; він був веселим, яскравим, цікавим співрозмовником; і він дав мені насолоду.
У нашу другу зустріч він підняв із підлоги мій шарф, який я впустила, коли звільнялася від одягу, посміхнувся та сказав: «Ти дозволиш мені зав’язати тобі очі?» Ніхто раніше не зав’язував мені очі в ліжку, і мені це сподобалося. Він сподобався мені навіть більше, ніж у нашу першу ніч, і пізніше, коли чистила зуби, я не могла стримати усмішки: я зустріла приголомшливо вправного коханця.
Під час третьої нашої зустрічі він кілька разів доводив мене до межі, коли відстань до оргазму була завтовшки з волосину. Коли я знову затремтіла в очікуванні найвищої точки насолоди й він знов-таки зупинився, я почула свій голос, що відокремився від мене й пролунав над ліжком, благаючи його продовжувати. Він догодив. Я почала закохуватися.
У четвертий раз, коли я вже не могла стримувати свого збудження, він використав той самий шарф, аби зв’язати мені зап’ястя. Того ж ранку він надіслав мені на роботу тринадцять троянд.
2
Сьогодні неділя, травень добігає кінця. Я проводжу цей день зі своєю подругою, що звільнилася з компанії, де я працюю, приблизно рік тому. На наш взаємний подив, за минулі місяці ми зустрічалися набагато частіше, ніж коли працювали в одному офісі. Вона живе в центрі міста, і неподалік від її помешкання відбувається вуличний ярмарок. Ми гуляли, зупинялися, теревенили, куштували різні смаколики, і вона придбала обдерту, але дуже красиву срібну коробочку для пігулок в одній із лавок, де продавали зношений одяг, старі книги, розмаїті дрібнички з написом «антикваріат» і масивні картини із зображенням скорботних жінок, у кутиках чиїх рожевих вуст застигла акрилова фарба.
Я намагаюся вирішити, чи варто повертатися половину кварталу до лавки, де я довго пестила мереживну шаль, яку моя колежанка назвала брудною. «Вона була брудна», – голосно промовляю я їй у спину, сподіваючись,