Львів. Смаколики. Різдво (збірник). Сборник
чистотою й порядком. Сьогодні прибирати, порати, виносити сміття з хати чи, борони Боже, позичати – забороняється. І неживе, і живе має бути вдома – легко в такий день винести щастя чи здоров’я з хати або позичити його назавжди недобрим людям. Бо хіба добрі такого дня стануть щось позичати?
Вечеря зготовлена. А я, мала, нетерпляче поглядаю то на годинник, то на небо, вишукуючи першу зірку. Зимове сонце втомлено ховається в холодних небесних перинах, якась мить – і вже:
– Зоря, Зоря! Дідусю, бабусю, мамо! Перша зоря!
Влітаю в хату, вся аж тремчу від задоволення. Дочекалася! В бабусі і мами все готово. Бабуся кладе по кінцях столу біленькі зубочки часнику, схожі на серпики молодого місяця. І бурмоче під ніс ледь розбірливе:
– За лісом-пралісом хатка стоїть. А в хатці престол лежить. Кладу сей зубок на перший куток. Йди, нечиста сило, на мха, на болота, на сухі очерета. Кладу сей зубок на другий куток. Тут тобі не стояти, тут тобі не лежати, жовтої кости не ламати, червоної крови не пити. Кладу сей зубок на третій куток! Забирай, нечиста, своє військо, бо тобі іти на болотні мхи, на темні луги, на пусті ліси. Кладу сей зубок на четвертий куток! Згинь, маро, на ниції лози, на сухії очерета. Де півні не співають, орли не літають. Там твої їдіння і видіння. Згинь!
І мені видається, що всі погані сили розбігаються, розлітаються на болота й на мхи, не витримуючи сили та моці бабусиних слів і світла різдвяної зірки.
А бабуся застеляє стіл вишиваним обрусом, і той стає урочистим і усміхненим.
На порозі хати з’являється дідусь, несучи перед собою величний Дідух – останній сніп з літньої пшеничної ниви. Кажуть, що у ньому живе дух поля й ані спалювати, ані нищити його не можна. Після Різдва його знову заховають в коморі, а навесні урочисто винесуть у поле, бо коловорот живого має бути вічним. Оселю наповнює запах соломи та сіна.
– Дай, Боже, щастя! – говорить дідусь.
– Дай, Боже, дякую! – відповідаємо хором. – А що несеш?
– Несу золота багато та й у вашу щедру хату.
Дідусь кладе Дідуха під святочний стіл. Тим часом мама передає мені в руки великий полумисок, а в ньому по декілька ложок з кожної різдвяної страви. Страви поки що на святочному столі не стоять. Дідусь першим бере в руки спечений хліб, мисочку куті, і ми з ним, Господар оселі і я, невинна душа, виходимо з хати та йдемо причащати худібку.
Заходимо до хліва. Кидаю по ложці страв і корові, і телятку, і вівцям. Дідусь торкається хлібом тричі до голови кожної худобинки та маже між очима хрестик пальцем, вмоченим у кутю. Даємо їсти і домашній птиці, і кроликам. Тоді прямуємо до пасіки. Обходимо уважно кожний вулик. Це напрочуд тремтливе дійство. Дідусь благословляє святим хлібом бджолину родину й робить на вуликах хрестики пальцем, змоченим у куті. Я знаю, що цієї ночі худібка з Богом розмовляє, особливо бджоли. То мусиш усім вгодити, як добрий господар – багатства володар. Особливо того багатства невидимого, що маєш у душі. Дідусь так каже. А я, мала, слухаю то все і запам’ятовую.
Далі прямуємо до криниці. Мені завжди здавалося, що саме в ній ховається