Англійський пацієнт. Майкл Ондатже
чи не так? Ти завжди любив їх.
– Я й зараз люблю. Для чого цей минулий час?
– Зараз це вже не важливо, з цією війною та всім іншим.
Караваджо киває, і тінь від листя перекочується по ньому.
– Ти завжди був схожим на тих художників, які малюють лише вночі, єдине світло у вікні на цілу вулицю. Чи на збирачів черв’яків зі старими бляшанками з-під кави, прив’язаними до щиколоток, і з шоломами з ліхтариками на голові, щоб легше було копирсатися в траві. Їх повно в міських парках. Якось ти повів мене до одного з тих місць, тих «кафе», де вони продають свою здобич. Ти прирівнював це місце до біржі, де ціни на черв’яків злітали до небес і рвучко падали – п’ять центів, десять центів. Люди банкрутіли й ставали багатіями. Пам’ятаєш?
– Так.
– Ходімо назад, стає прохолодно.
– Найкращі кишенькові злодії народжуються з вказівним і середнім пальцем майже однакової довжини. Вони не мусять засувати руку глибоко до кишені. Щонайбільше – на півдюйма.
Вони прямували до будинку, минаючи лапаті дерева.
– Хто зробив це з тобою?
– Німці знайшли спеціальну жінку для цієї роботи. Думали, що так завдадуть іще більшого болю. Вони привели одну з їхніх медсестер. Прикували мої руки кайданками до ніжок столу. Коли вона відрізала великі пальці, руки легко вислизнули з кайданок, я не доклав жодного зусилля. Як уві сні. Але чоловік, котрий покликав цю жінку, був у них за старшого – оце справжній покидьок. Рануччо Томмазоні. Та медсестра невинна, вона нічого не знала про мене, ані імені, ані національності, ані того, що я накоїв.
Коли вони зайшли до будинку, англійський пацієнт кричав. Караваджо дивився, як Хана кинулася до нього, побігла сходами, і її тенісні черевики миготіли, поки дівчина поспішала, тримаючись за бильця.
Коридор наповнювався голосом. Караваджо зайшов до кухні, відірвав шматок хліба й подався за дівчиною. Коли він підійшов до кімнати, крики стали ще нестримнішими. Чоловік увійшов і побачив, що англієць витріщається на собаку, а та застигла, відхиливши голову, наче приголомшена його криком. Хана глянула на Караваджо й усміхнулася.
– Я не бачила собак роками. За цілу війну – жодного пса.
Вона нахилилася й обійняла тварину, вдихаючи запах її шерсті й аромат гірських трав. Дівчина підштовхнула собаку до Караваджо, і той простягнув тварині шматочок хліба. Англієць перевів погляд на чоловіка, і його щелепа відвисла. Мабуть, йому на мить здалося, що собака, який заховався за Ханиною спиною, перетворився на людину. Караваджо узяв пса на руки і вийшов із кімнати.
– Я постійно думаю, – сказав англійський пацієнт, – що це мусить бути кімната Поліціано[20]. Ми, мабуть, на його віллі. Тут був знаменитий фонтан – вода текла просто зі стіни. Це дуже відома кімната. Усі зустрічалися тут.
– Тут була лікарня, – тихо сказала Хана. – Ще задовго до монастиря. А потім її захопила армія.
– Думаю, це була вілла Брусколі. Поліціано – найближчий фаворит Лоренцо[21]. Йдеться про 1483-й. У Флоренції в храмі Святої Трійці
Анджело Поліціано (справжнє прізвище – Амброджіні) (1454–1494) – італійський поет і вчений-гуманіст.
Лоренцо Медічі (1449–1492) – правитель Флоренції у 1469–1492 рр., поет, меценат.