Хірург. Тесс Ґеррітсен
не говорю на цю тему.
Мур не зводив із неї підозріливого погляду.
– Ніколи?
Вона відвернулася.
– Ніколи, – прошепотіла Кетрін.
Між ними повисло тривале мовчання. Тоді Мур лагідно запитав:
– Ви коли-небудь чули ім’я Елена Ортіз?
– Ні.
– Діана Стерлінґ?
– Ні. То це ті жінки…
– Так. Це жертви.
Вона важко ковтнула.
– Мені невідомі їхні імена.
– Ви не чули про ці убивства?
– Я намагаюся не читати трагічних новин. Це занадто для мене. – Вона стомлено зітхнула. – Розумієте, я щодня бачу в операційній стільки жахливого. Ввечері, коли повертаюся додому, я хочу спокою. Я хочу почуватися в безпеці. А те, що стається у світі, – всі ті звірства… Я не хочу про них читати.
Мур сягнув рукою до кишені, вийняв дві фотокартки і поклав на стіл перед нею.
– Ви впізнаєте котрусь із цих жінок?
Кетрін вивчала їхні обличчя. Та, що ліворуч, мала темні очі, на її губах застигла усмішка, а вітер ворушив її волосся. Інша жінка була делікатною білявкою із замріяним і далеким поглядом.
– Темноволоса жінка – Елена Ортіз, – пояснив Мур. – Білявка – Діана Стерлінґ. Діану вбили минулого року. Вам не знайомі їхні обличчя?
Вона похитала головою.
– Діана Стерлінґ жила в районі Бек-Бей, лише за милю від вашого дому. Квартира Елени Ортіз розташовується за два квартали від лікарні. Цілком можливо, що ви їх десь бачили. Ви точно впевнені, що не впізнаєте жодну з них?
– Я ніколи раніше їх не бачила. – Кетрін простягнула фотографії Муру і помітила, що в неї тремтить рука. Він, без сумніву, теж помітив це, коли брав фотокартки, коли торкнувся її пальців. Напевне, він помітив багато чого, на те він і поліцейський. Вона заглибилася у свої переживання і майже не звертала на нього уваги. Він говорив тихим і спокійним голосом, і поряд з ним Кетрін не відчувала жодної загрози. І лише зараз вона збагнула, що він уважно її розглядав, намагаючись угледіти бодай частинку справжньої Кетрін Корделл. Не успішного хірурга, не холодну рудоволосу красуню, а звичайну жінку, що ховалася всередині неї.
Тепер заговорила детектив Ріццолі, і, на відміну від Мура, вона не надто старалася пом’якшувати свої питання. Вона прагнула отримати відповіді і не збиралася гаяти часу на ласкаві слова.
– Коли ви переїхали сюди, докторе Корделл?
– Я покинула Саванну через місяць після нападу, – відповіла Кетрін, намагаючись притримуватись ділової манери спілкування Ріццолі.
– Чому ви обрали Бостон?
– А чом би й ні?
– Це досить далеко від південних штатів.
– Моя матір виросла у Массачусетсі, і щоліта вона привозила нас до Нової Англії. У мене було таке відчуття… ніби я повернулася додому.
– Отже, ви тут уже два роки.
– Так.
– Чим займаєтесь?
Спантеличена її запитанням, Кетрін насупилася.
– Працюю тут, у «Пілґрім», разом з доктором Фалько. У травматологічному відділенні.
– То, мабуть, у газеті «Ґлоуб» щось наплутали.
– Перепрошую?
– Кілька