Байстрючка. Марія Хімич
Я зверталася до Бога три дні. Нарешті по мене прийшла Варварка – вона втекла від бабусі, щоб забрати маму додому.
5 Варварка
Мама лежала в храмі на підлозі, животом догори. Він стримів уперед горою, неприродно великий і напружений навіть на фоні її набряклих вологою рук та ніг. Здавалося, на ньому змійками миготить електрика.
Вона молилася, знаходилася в якомусь страхітливому епілептичному стані посеред плачу воскових свіч і задушливого запаху ладану, у який було домішано ще щось. На маму було вдягнено чужу волохату кофту, бо в приміщенні відвідувачів хапали дрижаки. Такою я її запам’ятала – огрядною великою тіткою не від світу сього в потворній кофті.
Удома мама оклигала. Але щось у ній залишилося від тієї тітки. І справа не в зайвих кілограмах і любові до безформного страшнючого одягу. У мамі зламався якийсь механізм, який раніше робив її задиркуватою, настирливою та сміливою. Вона стала сумирною й закритою, із приємним усміхом на «фасаді», ніби все гаразд і не варто за неї переживати, а особливо – ставити незручні запитання.
Що цікаво, отець Іов через кілька днів після того, як я забрала з його лабетів маму, емігрував до США, за офіційною версією, з причини переслідування з боку влади за його релігійні переконання. А за неофіційною – через страх безповоротно потрапити до тюрми за непоборне бажання гладити й пестити підлітків-хлопчиків із числа своїх парафіян. За кордоном він заснував власну протестантську церкву, яка сповідує вчення про вічно вагітну Богородицю з даром ясновидиці.
6 Назар
Свою обручку я загубив два роки тому, коли їздив з друзями на риболовлю. Мабуть, вона сповзла з пальця, коли мив руки в річці. Можливо, тепер обручка пружинить у череві якоїсь зубатої рибини. Нову не спромігся придбати – то «зайвих» грошей не було, то часу, то просто забував.
Ця загублена обручка стала символом моїх стосунків із Зіною. Шлюб тріщав по швах, дбайливо нею виплетених, і його, здавалося, ніщо не могло врятувати. Ми не довіряли одне одному й руку навряд чи подали б, якби хтось із нас тонув у болоті: а раптом із собою потягне?
За Зіною стояв чорт заввишки два метри, такий собі рухливий соляний стовп. Він щороку набавляв кілька сантиметрів у зрості – в унісон Зіниним прокляттям та аферам у магазині, у якому вона торгувала. Я вперше його побачив після того, як Віта розповіла про свою вагітність.
Новина про те, що скоро ще раз стану татом, мене вразила, і я не міг насмілитися попросити коханку зробити аборт – язик нагадував мертву рибину, яка здохла через травму кишечника.
Чортяка механічною маріонеткою-тінню повторював усі Зінчині рухи: як вона, смажив млинці, підмітав долівку, тер чимось у пральній машині й поправляв свою коротку стрижку. Я боявся його. Чорний знав, що я його бачу і, схоже, це його не влаштовувало.
Настав той зоряний час, коли Зіні якийсь добродій нашарудів про мої походи в гречане поле. Я зрозумів, що наближається гроза, коли чортяка за спиною Зіни раптом виріс