Мізері. Стівен Кінг
рубежі здорового глузду та здатності тверезо оцінювати ситуацію, раціональний Пол Шелдон подумав: «Вона наче вдова, яку щойно добряче трахнули після десятирічної посухи».
У руці вона тримала склянку води – велику склянку.
– Випий, – сказала вона й підклала ще холодну, з морозу, руку йому під потилицю, аби він зміг піднятися та напитися, не захлинувшись. Пол зробив три швидкі ковтки. Пори на посушливій рівнині язика розширились та заверещали під несподіваним натиском води, що полилася йому на підборіддя та футболку. Енні забрала склянку.
Схлипуючи, він потягнувся за нею, випроставши тремтячі руки.
– Ні, – відказала Енні. – Не можна, Поле. Потроху, інакше тебе виверне.
За хвилину вона віддала йому склянку та дозволила зробити ще два ковтки.
– Ліки, – промовив Пол і закашлявся. Він втягнув губи, потім облизав їх язиком, потім почав смоктати язика. Він невиразно пам’ятав, як пив власну сечу, якою солоною вона була на смак. – Пігулки… боляче… прошу, Енні, будь ласка, заради всього святого, допоможи мені, так боляче…
– Знаю, але ти мусиш мене вислухати, – сказала вона, дивлячись на нього суворим материнським поглядом. – Мені треба було поїхати звідси та все обдумати. Я дуже довго думала й, сподіваюся, непогано придумала. Я спочатку не була впевнена, бо мої думки інколи каламутніють, це я знаю. Визнаю. Саме тому я часто не могла згадати, де була тими разами, про які мене опитували. Тож я молилася. Бог є, розумієш, і Він відповідає на молитви. Завжди відповідає. Тож я молилася. Я промовляла: «Милий Боже, Пол Шелдон може померти, поки мене немає вдома». А Бог відповів: «Він не помре. Він буде жити, а ти допоможеш йому узрєть путь істини».
Вона сказала узрєть замість узріти, але Пол її майже не чув. Його очі були прикуті до склянки з водою. Енні дозволила зробити ще три ковтки. Він хлюпав, як кінь, відригував, а потім заголосив, коли зловив дрижаки.
Весь цей час вона ніжно дивилася на нього.
– Я дам тобі ліки, і біль мине, – сказала вона, – але спочатку треба дещо зробити. Я зараз повернуся.
Вона підвелась та попрямувала до виходу.
– Ні! – скрикнув він.
Вона не звернула уваги. Пол лежав у ліжку, а поки біль опрядав його щільним коконом, намагався не стогнати, та все одно стогнав.
Спочатку Пол вирішив, що марить, бо те, що він побачив, здавалося надто химерним, аби відбуватися насправді. Енні повернулася, штовхаючи перед собою жаровню для вугілля.
– Енні, мені неймовірно боляче, – сказав він, і з очей бризнули сльози.
– Знаю, мій милий. – Вона поцілувала його в щоку, і її губи м’яко, наче пір’їнка, торкнулися шкіри. – Уже скоро.
Вона вийшла, а він вирячився на жаровню, яка мала би стояти влітку на задньому подвір’ї якогось будинку, проте перебувала в його кімнаті та навіювала невгамовні образи ідолів і жертвоприношень.
Енні замислила принести жертву, бо коли повернулася, то тримала в руці рукопис «Швидких автівок», єдиний наочний результат його