Душа обирає наосліп. Олександра Малаш
дбою! Іще вирішать, що злякалася, а мені нема чого боятися. Я телефоную хлопцеві, з яким усю осінь не бачилися. Але хто ця дама? Прийшла на моє місце?..
– Дівчино, ви що, п’яна? – роздратовано деренчить у трубці все той самий жіночий голос.
Що ж, цілком природна реакція. І я б запитала те саме. Але зараз питає вона. І я здогадуюся: вона не знала, що в Юрка раніше була я.
– Ні, я просто страшенно здивована, – зізнаюся й швидко додаю: – І знаєте, мені байдуже, хто ви, але я хочу почути власника цього телефона. Якщо він мені його дав, то нехай за це й відповідає.
А як? Белькотіти з винуватою інтонацією, що я не зловживаю спиртним? Та, зрештою, клич уже Юрка, ти мені набридла. А там я йому дам прикурити від карпатської ватри.
– Якщо він вам запропонував руку та серце, – озвалася незнайома (і треба ж до такого додуматися!), – то вважайте, ви вже зіпсували стосунки зі свекрухою.
– Що?! – вихоплюється в мене.
До чого тут свекруха?
Лише за кілька секунд, оговтавшись, я кажу їй:
– Узагалі-то, мої стосунки з моїми родичами – це не ваша парафія.
А й справді, чого це я зіпсувала стосунки з Юрковою мамою? Старенька (а їй таки вже під шістдесят) учителька музики давала мені уроки гри на фортепіано, бо, бачте, у її дітей слуху нема, у неї пальці вже не ті, а інструмент дорогий, чого ж має збирати пилюку в квартирі? І я була пильною ученицею, вона завжди мене нахвалювала: мовляв, кращої невістки й не потрібно. Лукавила? Невже творчі люди можуть бути такими нещирими?
А якщо я щось таки бовкнула, і то зовсім невинне, а синочок перекрутив на свій лад? Ох, Юрчику, Юрчику, я завжди знала, що в тебе півкори головного мозку паралізовано манією величі, але що я тобі зробила? Запропонувала трохи відпочити одне від одного? Та якби не я, то цю ідею подав би ти. Від перестановки доданків сума не змінюється, ти повинен це знати, адже ти за п’ять хвилин архітектор, еге ж?..
Але ось зашаруділо в телефоні, дунуло, затріскотіло, і – довгождане тремоло в низькому регістрі:
– Марія?
– Марія. Мірабела, – уточнила я. – Це що за дівуля з тобою? Ти, як проводжав мене на метро, часом совість не впустив на рейки?
– Що це ти наговорила мамі? – несподівано напався на мене Юрко.
– Мамі?! Чиїй?
Серце моє гупнуло в кишечник. Певно, то він про мою маму. Ні, я їй усе розповіла про нас, але вона спитала: «А ти не хочеш поговорити з ним?» Невже мама в обхід мене телефонувала Юрчикові чи його батькам?.. Оце таки підло.
Та виявилося, що річ не в тому.
– Моїй мамі, Маріє.
Е, тут уже щось нечисто. І він, і дівуля обвинувачують мене в тому, про що я навіть і не знаю.
– Коли?
– Щойно.
– Щойно, Юрчику, я твоїй мамі нічого не говорила. А тепер скажи-но мені ти: що це за особа жіночої статі користується твоїм телефоном? Ні, я розумію, ти не моя власність, – у цю фразу я намагалася вкласти якнайбільше сарказму, – але просто цікаво.
– А, ти ще не знаєш? – І знову спокійні, аж ласкаві нотки. Але тепер вони видаються мені фальшивими. – Гаразд, я завтра приїду, поговоримо.
– Ти хоч би сказав, де ти.
– У Козині, – відповів. І гукнув кудись удалину: – Та збираюся вже!
– Куди, куди ти збираєшся? – розгубилася я.
– Та це я не тобі. Чекай до завтра.
У мене все в голові перемішалося. Мама… «Ви вже зіпсували стосунки зі свекрухою»… Козин… Я чула про це містечко, там мешкають переважно олігархи. Що серед них робить Юрко?
Я завтра приїду, поговоримо.
Родина їхня не бідувала, але щоб оселитися у котеджі серед депутатів і продюсерів…. Мешкали собі в непоганій, просторій квартирі, батько був великим начальником, не поспішав на пенсію. Може, я щось не знала про їхні доходи? Та й з якого дива мене втаємничували б? Отже, тепер придбали цей котедж, аби відпочивати на старість, а Юрко знюхався з дівчиною їхнього кола, то, щоб позбутися мене, закидає, наче я образила його маму?..
Зажди, Марійко, і вгамуй свою уяву. Він завтра приїде – і ти все знатимеш.
Він. Завтра. Приїде.
Я вже уявляю собі його певну сили постать. Припадаю в думках до його величезних закоханих очей, з яких готова пити сонячні промені від зорі до зорі. Капітулюю, одне слово. Тому що я за ним скучила. Дуже. Тільки я про це – нікому. Завтра святого Миколая, а мені здається – від вересня ціла вічність минула. Але…
Але ти теж не все знаєш, Юрчику-голубчику. Я тебе не віддам цій кралі. У мене є на це поважна причина. Хіба що й справді між нами стала твоя мама…
Власне, це його мама й винна в тому всьому, що сталося. Це вона дала оголошення про уроки музики. І треба ж було мені на першому курсі, ледь склавши літню сесію, раптом відкрити в собі такий шалений потяг до прекрасного, щоб аж мчати сторч головою в інший бік Києва, де чекало на мене те капосне фортепіано з його лискучими чорно-білими зубами. Воно тими