Душа обирає наосліп. Олександра Малаш
– мовляв, нащо ці клопоти, я не маленька й тому подібне… Але тут утрутився вчительський синочок і згадав, що «сьогодні батькова черга охороняти жінок у цьому домі». Я спробувала вислизнути непомітно. Але Юрко все-таки пішов мене проводжати. Я лише поставила умову – добиратися будемо пішки.
По-перше, не була впевнена, що ми у цей час чимось доїдемо, по-друге, – спина моя раптом згадала, що я задовго сиділа біля піаніно й тепер не завадило б її розігнути. До того ж було якесь босяцьке бажання поглузувати зі студента-ботана. Адже з правого берега на Троєщину пішкобусом – це вам не в комп витріщатися. Але найголовніше – просто кортіло поговорити. Байдуже, слухають мене чи ні. Так буває, коли переповнюють враження. Коли душа й далі ширяє в сяйві місяця, дарма що клавіші фортепіано вже відпочивають від моїх пальців… Натомість зорі такі близькі до мене – і я мовби перескакую з однієї на одну, наспівуючи лейтмотив. Про це теж хотілося сказати вголос.
І я розтікалася мислію по древу…
Брехня, що жінка вухами любить. Вона любить вуха. Я сповідалася. Юрко мене не перебивав. Щось запитував, коли я спинялася, аби перевести подих. Наприкінці дороги запропонував зустрітися в позаурочний час. Я щось там промимрила, що вільного часу в принципі не маю. А тоді – сама не знаю чого – зірвалося:
– Гаразд, якось домовимося, коли приїду.
Я саме заплітала косу, коли погляд мій упав на фотку з випускного балу. Так, ця світлина у легенькій сивій рамці стояла біля люстра, мов оберіг, і на ній у центрі щасливо сміявся мій Андрій, оперезаний синьою золоченою стрічкою. Так хотілося набрати його номер і спитати, чи часом вона його не кинула. Або він її. Але не наважувалася. Не люблю, взагалі, нав’язуватися.
На випускний вечір Андрійко привів оту… свою… про існування якої я й не знала раніше. Ба навіть і припустити не могла! А як усе райдужно починалося! Він мені допомагав з математики й фізики, я йому – з англійської… У кіно разом бігали після занять… Як почалася весна – уроки в парку прогулювали… Та це все дрібниці! Головне, він мені сказав: «Ти – унікальна». (Той самий неговіркий Андрій, який, вимовивши «добрий день» і «до побачення», потім два тижні відновлював сили). Це так, певно, дякував, що я на іспиті його витягувала за вуха з тими неправильними дієсловами. І – на! «Це – Валя, моя дівчина». – Я – у сльози (не соромлячись і Валі): «Андрійку, а я тоді хто?» – «Ти? Ти друг». І квилить, плаче Ярославна…
Тепер плела свою косу і мріяла невдовзі розпустити її та сісти до концертного рояля. Мала на прикметі одну невеличку залу, де виступали час від часу мої студентські друзі. Отак би зібратися (нагоду можна самим придумати), скликати всіх охочих послухати юні таланти… А я б запросила цього донжуана… донкіхота… що мене проміняв на кучерявий гламур… Аби почув, яка я молодець, і збагнув, кого він утратив. Ох, я йому тоді влаштую рибний день! «Друг…» Схопила свій «оберіг», хотіла пошпурити – та й заспокоїлася. Ні, не те щоб заспокоїлася, просто в такому стані не можна грати. А мені за годину вже треба бути там.