Коли прокидається сила. Роман Росіцький
так i не з’явився, мирно проспавши до самого вечора.
Марно прочекавши астролога до шостої години вечора, Беренiка вирiшила перед сном прогулятися лісом, сподiваючись досягти блаженного стану умиротворення, після якого завжди настає здоровий і міцний сон. Але сталося навпаки: осiннiй лiс тiльки додав свiжих сил, i Беренiка не могла склепити повiк аж до пiвночi. Їй так хотiлося якнайскорiше побачити обiцяний дядьком Гонафо пророчий сон, але незрозумiле радiсне хвилювання легко вiдбивало напади м’яколапих духiв сну. Дiвчина лежала пiд теплою ковдрою, дивлячись у вiдкрите вiкно i прислухаючись до звукiв у саду. Осiнь цього року видалася теплою i лагiдною, бо хоча вже закiнчувався жовтень, та на вранiшнiх травах ще не бiлiли заснулi роси i листя не поспiшало опадати з гiлок, лишаючись подекуди ще й зеленим. Нiч свiтилася мiрiадами зiрок. Вiд зоряного сяйва небо здавалося матово-сiрим.
Раптом зорянi промiнчики пропалили стiни будинку, хмари потемнiли, видовжилися i перетворилися на сосни i ялини. Беренiка знову опинилася в лiсi, але уже не йшла, а летiла над пiскуватою дорогою. Вона бачила лiс наскрiзь, помiчала кожну гiлочку i кожну травинку, хоча навколишня темрява здавалася непроникною. Далеко попереду свiтилися вiкна самотньої хатини, до якої вела крiзь хащi ледь помiтна стежка. Заростi папоротнику ховали її вiд стороннiх очей. I стояв на сторожi вiковий дуб-велетень.
Беренiка летiла до хатини, знаючи, що має зустрiтися з кимось. Та раптом темрява попереду згустилася, набуваючи обрисiв гидкого зубатого чудовиська. Дiвчина вiдчула, як усерединi неї нiби щось урвалось, i холодна хвиля мурашок прокотилася тiлом. Страху не було, а тiльки огида, безмежна, майже iстерична. I цю огиду потрiбно було перебороти, бо вона гасила свiтло у вiкнi далекої хатини. Береніка вдарила – і потвора зникла…
Розділ 3. Знахарка
Дядько Гонафо тихенько прочинив дверi i увiйшов до кiмнати, в якiй Беренiка полюбляла спати у холоднiшi пори року. Дiвчинi щось снилося: очi пiд заплющеними повiками неспокiйно бiгали, дихання було нерiвномiрним, а кисть правої руки силкувалася стиснутися в кулак.
Астролог сiв на стiлець бiля лiжка, i в ту ж мить Беренiка прокинулася.
– Яка гидота, – мовила вона, вiддихуючись.
– Бачила потвору? – спитав дядько Гонафо. – То був Iдрiге.
– Жартуєш? Менi що, з тим одороблом i наяву доведеться битися?
– От чудна, – усмiхнувся астролог. – Ти бачила душу того поганця.
– А насправдi вiн такий гарний, як описувала Меллiнта?
– На мою думку, зла людина не може бути гарною.
– До речi, ти чому вчора не з’явився?
– Роботи багато було. Втомився. Ти вже не гнiвайся.
– Цього разу прощаю.
– Їсти хочеш?
– Могла б i обiйтися, але якщо ти щось принiс, то вiдмовлятися грiх.
– Хлiб, сир i багато часнику, – оголосив дядько Гонафо меню снiданку. – Вчорашнiй замовник пропонував ще сало, але я вiдмовився.
– Вiдколи це ти бiдним людям гороскопи став складати?
– А хто сказав, що мiй клiєнт бiдний? Та вiн багатший за самого короля!
– Не зрозуміла.
– А що тут розумiти? Скнара вiн. Затям собi: щедра людина нiколи не