Дорогі ви, наші цьоцю. Леся Бернакевич
їхні стіни були суцільно білі, мов у лікарняних палатах, а у найбільшій за розміром гостинній в гірлянді вогнів переливалася ніша зі статуєю Афродіти. Біля її стіп лежали квіти, мов на гробівцю Личаківського кладовища. На столі, широкому, як автотраса, не вистачало хіба що пташиного молока.
Цьоця довго шарпала вхідні двері за клямку, не здогадуючись, що для цього є дзвінок. Адже в неї дома давненько не було цього приладу для подавання звукових сигналів. Щойно переступивши поріг оселі Пасьоних, вона направила свої безсмертні кавуші до кухні, де вариво зітхало в баняках, а різні кулінарні запахи змагалися за першість. Може, треба буде цибулі почистити чи хрону натерти? Здебільшого, Пасьона залишала тітку наодинці з цими коренеплодами родини хрестоцвітих. А хрін нерідко траплявся таким волокнистим, погано піддавався тертці, очевидячки, не маючи бажання перетворитися в гостру приправу. Тітка іноді очі виплаче від того, що мусить мати справу з цим неприємним овочем. Але хрін був лише приводом. Біда в іншому.
Родичі сприймали її за нижчий організм, такий собі поліп, корпускулу і ніколи не запрошували за стіл, особливо, якщо траплялася радісна оказія. Жартували, що Бурозубка ще їм пса перелякає. Одне слово, крім Пасьоних, її ніде не приймали, мов пляшку з-під шампанського. Та вона і не напрошувалася. Минули вже ті часи, коли Бурозубка була настільки наївною, що коли хтось з рідняків при зустрічі пропонував: «Будеш у наших краях – обов’язково завітай!», сприймала ці слова буквально. І робила візит. Але господарі, навіть не запропонувавши збіднілій кузені присісти, недбало кидали: «Не хочете кави?» І при цьому красномовно поглядали на годинник.
Коли ж вони випадково опинялися в помешканні Бурозубки, то навіть не здогадувалися принести їй подарунок і страшенно бідкалися, чим провокували Бурозубку кривити душею: «Ну що ви, ваша присутність – найкращий для мене презент!» Але якось Сипонький таки подарував їй … паличку для рису, одну, бо другу десь занипав. Проте тітка боялася показати, що це її засмучує, щоб родина, бува, не образилася не неї. І мовила вдавано бадьорим голосом: «Не біда, адже я і так цими паличками не вмію їсти».
Одне слово, її кликали лише на похорон – бульбу чистити для поминальної трапези. Тоді кревняки пригадували, що й тітонька – рідня, і переконували її, що їм усім «потрібно триматися купи». Бо свій якщо і не заплаче, то принаймні скривиться. І щоразу тітонька ішла до них, сподіваючись, що втрата того чи іншого родича зробить їх до неї прихильнішими. Але за кожним разом переконувалась, що родина її, як завжди, використала, мов серветку, і не згадає про неї аж до наступного похорону.
Якщо ж тітонька випадково опинялася за столом багатих родичів, то для неї постійно чогось не вистачало: торт, канапки або чайні ложечки закінчувались якраз перед Бронею; для неї ніколи не знаходилось крісла, і в той час, як решта гостей поважно гріла сідницями стільці з гарнітуру, цьоця Броня тулилась на якомусь приставному ослінчику ледь не під столом і неодмінно на відшибі; в автомобілі для неї також ніколи не залишалося місця: «Москаль до