Верифікація вічності. Олександр Меньшов
подив легко. Суцільна «зелена дорога», та ще і машин мало. Від Національного університету до набережної зазвичай було не так вже і довго добиратися. Дмитро пам’ятав цю трасу до автоматизму: спочатку по проспекту Івана Старова, потім буде поворот управо на Гостину, а там…
Дмитро подумки простежив увесь шлях, а потім раптом зрозумів: а навіщо він, власне, брав машину? Потрібно було викликати таксі, адже все одне доведеться пити. А знаючи приятелів – багато пити. Яка потім машина? Зупинить патруль і оштрафує – це у кращому разі. А то й упечуть до ранку.
«Дідько! Дідько! Дідько! – сердито брикнув ногою Дмитро. – Порожня голова! Наперед не думає»!
Тут же раптом потік думок вильнув в інший бік: до літа залишилося якихось пара місяців з невеликим хвостиком. Цього року, міркував Дмитро, потрібно відразу після іспитів забирати сім’ю і їхати до моря. Набридло все… Страх, як набридло!
Це говорила втома. Тиждень видався важким, дуже напруженим. Але потрібно відмітити, що насправді Дмитро свою роботу любив. Просто нині не задалося… Ще до того додалися і студенти зі своїми протестами… Ні, щоб вчитися, так дурня валяють! Теж мені «рама нації»! На увесь потік набереться не більше десятка здравомислячих голів.
Дмитро тут же упіймав себе на тому, що поводиться подібно до людей похилого віку. Усе їм не так, усе їм не до вподоби.
«Невже і я заразився? – злорадно посміхнувся він. – Мені ледве за сорок стукнуло, а вже туди ж»!
Музика обірвалася. Диктор сухим тоном повідомив поточний час і став діловито зачитувати новини. Голос його був чітким, слова вивіреними. Відразу видно – професіонал. Не порівняти з недавніми жіночими просторікуваннями на іншій хвилі.
– З Франції повідомляють, – говорив диктор, – що в результаті недавньої перемоги на парламентських виборах голлистів, прем’єр-міністром країни знову призначений Жак Ширак…
Черговий поворот і машина виїхала на Набережну. Якихось триста метрів і Дмитро був вже на місці. Припаркував авто недалеко від ресторану, він живо підхопив з бічного сидіння старенький портфель, виліз з машини, і старанно закрив двері на ключ. За звичкою посмикав ручку і, застібаючись на ходу, діловито попрямував до входу.
Усередині ресторану панувала приємна напівтемрява. Дуже влучно розташовані декоративні світильники створювали ілюзію такої собі казкової печери. Дмитро на якихось декілька секунд завмер, озираючись на всі боки (тут він був уперше), як раптом звідкись з правого боку донеслося:
– Агов! Ось і наш пан Коцький!
Назустріч вибіг повненький чолов’яга, в якому Дмитро насилу упізнав Махницького.
– Герр професор, моє вам вітання! – прокричав товстун через увесь зал.
«Скільки-но це років ми не бачилися? – промайнуло в голові викладача. Він тут же натягнув посмішку, тим самим силоміць проганяючи геть свій похмурий настрій. – Десять, як мінімум»!
– Так, так! – посміхався Махницький, оглядаючи товариша. – А ти все той же декадент?
– Який к бісової матері декадент! Я син народу! – огризнувся Дмитро.
– Пам’ятаєш… значить, – підморгнув товариш.
– Хіба забудеш минуле? А я дивлюся, що прийшов останнім… судячи з усього, – помітив Дмитро.
– Та ви, пан професор, спізнюєтеся, – широко посміхався Махницький.
Тут же підійшов і сам винуватець урочистості – Вітя Саган: сухорлявий, але стрункий та високий, добре поголений, та й ще одягнений з голочки. Скільки-но Дмитро пам’ятав, той завжди був ошатний. Наче саме втілення джентльмена. Махницький проти нього виглядав як земля проти світлого неба.
– Поздоровляю! – потягнув руку Дмитро. – Від душі, поздоровляю. Скільки це тобі, друже, стукнуло? Шістнадцять?
– Я не панна, – відмахнувся Віктор. – Мене роки тільки-но прикрашають.
З цими словами Саган дзвінко шльопнув себе по маківці, що вже почала помітно лисіти.
– Так-так, бачу… прикрасився ти здорово! – Дмитро потиснув міцну руку свого товариша.
– Тридцять дев’ять йому, – підказав хитро усміхнений Махницький. – І все досі на головного прокурора міста «здати» не може.
– Та гаразд вже! – якось сором’язливо відмахнувся Саган.
– Молодий ще! Мені вже сорок один, – засміявся Дмитро. – Майже…
Він тут же відкрив портфель і через декілька секунд витягнув з його бездонного нутра невелику прямокутну коробку, в якої виявилася люлька.
– Пінка! – урочисто заявив викладач. – GBD… Не вважай це хвастощами, але… твоєму, так би мовити, генієві, приніс цей скромний дар… але не на весілля, а в день народження!
– Цитатник ходячий! – хихикнув Махницький.
– Es ist Wunderschön! – очі Сагана блиснули азартом. – Обов’язково випробую… Сьогодні ж викурю! А зараз, друзі мої, до столу.
– Із задоволенням! – ще ширше посміхнувся Дмитро, і трійця попрямувала в далекий куточок до столика, що розтягся у широчінь біля довгастого віконця. Тут було обгороджено декоративною