Дума про Хведьків Рубіж. Володимир Худенко
продовжую, добре, продовжую. Тільки не бушуйте, будь ласка. Знаєте, як важко зосередитись?
Угу.
А треба ще ж про святу інквізицію повісти, про упирів та про зажерливість козацької старшини того часу.
Як це до чого інквізиція?
Ха!
Інквізиція – вона завжди до чогось, а тим більше до всякого сатанинського отродія.
Ну ото вже будете слухати – будете й знати.
Отак от.
Мотив другий
Про кохання, святу інквізицію та про те, як, власне, «виходив Христос»
В 1659 році для арешту І.Виговського на Україну було послано приблизно 200 000 воїнів на чолі з О.Трубецьким, Г.Ромодановським, С.Пожарським С.Львовим, Ф.Куратіним, П.Скуратовим та іншими.
Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40 000 воїнів.
70-денна облога фортеці почалася 21 квітня.
І
У Путивлі є один жіночий монастир, а посередині двору там церква. Висока така церква, колись років шість-сім тому я був там на екскурсії. Тоді ми, дітвора, втекли від вихователів і полізли аж на саму дзвіницю.
Звідти було видно увесь Путивль і околиці. Здавалося, що видно весь світ. Путивль – красиве місто. Може, мені так здалося, бо я там був усього лише раз у житті. У підвалі того монастиря жила Мирослава Топеш. Було їй тоді більше ніж три сотні літ, і вона, здавалося, не хотіла більше жити ні дня. Так їй здавалося до зустрічі з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всі – монашки, настоятельниці – всі! Але їй було плювати. Вона покохала цього хлопця усією душею, всім серцем, які, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тілі. Їй хотілося літати, і вона летіла. Вона пролітала кожну ніч, оминаючи дзвіниці путивльських церков над степами й хуторами, ярами і річечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернігівщину, де жив її коханий. Рідше він сам приїздив до неї в Путивль. Рідше, бо то велика відстань для людини.
Велика для людини і незрівнянно мала для упиря.
ІІ
– Прокидайтеся!.. Підемо вже.
Максим легенько поворухнув Галину за плече і, поки вона, сонна, протирала очі, подав їй шматок хліба, шматок сала і огірок.
– Нате ось, у чумаків виміняв.
– На що?
– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…
Як поїли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також виміняв, хоча Галя не дуже йняла тому віри).
Стали збиратися.
Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе і вдарив по стременах. Кінь збіг по схилу пагорба рисцем, а тоді вже далі на шляху дав галоп.
– Там болітце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…
Подорожні йшли рядком, оминаючи очерет і невеликі болотяні калюжки. Максим – трохи збоку, підтримуючи Галю за руку, а кінь плентався позаду.
– Скажіть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якісь будови придбати для першого часу?
– Можна, звичайно, тільки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.
– Ну, за цим не постоїть.
– А ви, мабуть, теж козак?
– Та