Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
еред яких хмарочос «Праска» в Нью-Йорку й головний вокзал у Вашингтоні; а другий був убивцею, одним із найбільш активних за всю історію, провісником одного з американських архетипів – міського серійного вбивці. Хоча ці двоє людей ніколи не зустрічалися, принаймні не були знайомі, їхні долі об’єднала одна особлива, чарівна подія, про яку сьогодні майже не згадують, але свого часу її вплив на країну був визнаний майже так само потужним, як Громадянська війна.
На подальших сторінках я розповім вам історію цих людей, але мушу одразу застерегти: хоч якими химерними й моторошними можуть здатися читачеві деякі з описаних подій, але цей твір не є художнім і не містить вимислу. Усі цитати, наведені в лапках, походять із листів, спогадів чи іншого письмового документа.
Дія відбувається здебільшого в Чикаго, але прошу в читачів пробачення за випадкові виходи за кордони штату, наприклад тоді, коли цілеспрямований, хоча й обтяжений власним горем детектив Ґеєр заходить в останній страшний підвал. Також перепрошую за відступи, що подекуди трапляються, коли того вимагає оповідь, як-от екскурси щодо тогочасного опізнання тіл чи правильного використання герані «Чорний принц» у ландшафті, розробленому Олмстедом.
Поза кров’ю, багнюкою і димами – ця книжка про скороминущість життя і про те, чому одні люди обирають присвятити свій нетривалий земний час здійсненню неможливого, а другі – майже промисловому виробництву горя. Врешті-решт, це – історія невідворотної боротьби добра і зла, світла й темряви, Білого та Чорного міста.
Не треба дрібних планів: у них немає тих чарів, які здатні сколихнути людське серце.
Я народився з дияволом усередині. Я не міг нічим зарадити тому, що вродився вбивцею, так само як поет не може стримати натхнення до пісень.
Пролог
На борту «Олімпіка»
1912 рік
На борту «Олімпіка»
Це відбувалося 14 квітня 1912 року, в сумний день для історії мореплавства, але, звичайно, чоловік у каюті-люкс номер 63–65 на навісній палубі C,[1] ще про це не знав. Проте він точно знав, що в нього розболілася нога, ще гірше, ніж він очікував. Цей чоловік мав 65 років, був великий і розповнілий. Волосся посивіло, вуса майже побіліли, але очі були все одно сині-сині, і від близькості моря їхня синява стала ще яскравішою. Через хвору ногу він був змушений відкласти плавання, і тепер вона ще й не давала йому вийти з розкішної каюти, у той час як решта пасажирів першого класу, у тому числі його дружина, робили все, що забажають, а саме досліджували більш екзотичні куточки судна. Чоловікові був до душі гігантський масштаб судна, так само як подобалися пульманівські вагони й величезні каміни, тільки-от нога робила цю втіху значно помірнішою. Він визнавав, що ця системна недуга розвинулася в нього внаслідок необмеженої вірності вишуканим винам, стравам і сигарам. Біль щодня нагадував чоловікові, що його земний час добігає кінця. Допіру перед відплиттям він сказав своєму другові:
– Збільшення людського віку мене не цікавить, коли людина вже зробила свою справу, і зробила її вдало.[2]
Чоловіка цього звали Деніел Хадсон Бьорнем, і на сьогодні це ім’я знає весь світ. То був архітектор, який зробив свою справу вдало в Чикаго, Нью-Йорку, Вашингтоні, Сан-Франциско, Манілі та багатьох інших містах. Із дружиною Марґарет, а також їхньою дочкою та її чоловіком він вирушив у великий круїз, котрий мав тривати до самого кінця літа. Бьорнем обрав саме це судно – трансатлантичний лайнер «Олімпік» компанії «White Star Line», – бо воно було нове, розкішне й велике. На той момент, коли він замовляв квитки на «Олімпік», цей корабель був найбільшим із тих, які здійснювали регулярні рейси, проте лише за три дні до початку його першого плавання рекорд розміру побило інше судно – трохи більший близнюк «Олімпіка». На тому близнюку, було відомо Бьорнему, плив один із його найближчих друзів – художник Френсіс Міллет – тим самим океаном, тільки в протилежний бік.
Коли останні промені дня зазирнули в каюту Бьорнемів, вони з дружиною Марґарет подалися у їдальню першого класу, розташовану палубою нижче. Щоб не мучити ногу на грандіозних сходах, подружжя скористалося ліфтом, але Деніел зробив це без особливого бажання: у нього викликали захват вигадливо викувані залізні балюстради та величезний купол зі скла й металу, який заповнює внутрішню частину судна природним світлом. Хвора нога дедалі більше обмежувала його здатність пересуватися. Лише за тиждень до цього він постав перед принизливою необхідністю їхати на інвалідному візку через вашингтонський головний вокзал, який сам же і спроектував.
Бьорнеми повечеряли за своїм столиком у їдальні першого класу, потім повернулися до каюти, і тут без жодної особливої причини Бьорнем знову подумав про Френка Міллета. Дослухавшись до цієї раптової думки, він вирішив
«: Бьорнем вказує номер каюти в щоденниковому записі за 3 квітня 1912; Burnham Archives, Diary, Roll 2. Про «Олімпік» і «Титанік» див. Brinnin; Lynch; Eaton and Haas; and White Star. В останньому – репринтному виданні статей, надрукованих в 1911 році в Shipping World and Shipbuilder, детально описуються характеристики обох суден, а також додається план палуб і приміщень «Олімпіка».
Moore, Burnham, Architect, 2:172.