Дружина мандрівника в часі. Одрі Ніффенеґґер
печива? Я завжди їм печиво, коли оглядаю музеї. Так відчуття яскравіші. – Протягую йому пачку «Орео». Він вагається, не знаючи, чи це правильно; голодний, але не знає, скільки можна взяти, щоб не здаватися неввічливим. – Бери стільки, скільки хочеш. Я вже з’їв десять, тому маєш надолужити. – Він бере три. – Що ти найбільше хотів би побачити передусім? – Він хитає головою. – Знаєш, що? Піднімаймося на третій поверх; там тримають усе, що не виставлене у музеї. Добре?
– Добре.
У темряві ми піднімаємося сходами. Він рухається не дуже швидко, тому і я повільно піднімаюся з ним.
– Де мама?
– Вона вдома, спить.
– Це особлива екскурсія, тільки для тебе, тому що сьогодні у тебе день народження. До того ж дорослі такого не роблять.
– Хіба ви не дорослий?
– Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота – пригоди. Тому, певна річ, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, відразу вхопився за шанс показати тобі музей.
– Але як я сюди потрапив? – Він зупиняється на верхній сходинці й зовсім розгублено дивиться на мене.
– Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповідати про це нікому.
– Чому?
– Тому що вони не віритимуть тобі. Можеш сказати мамі, або Кімі, якщо хочеш, та більше нікому. Гаразд?
– Гаразд…
Стаю перед ним на коліна, перед своїм невинним «я» і дивлюся йому в очі.
– Клянешся всім найдорожчим?
– Умгу…
– Гаразд. Так ось, ти подорожував у часі. Ти був у своїй спальні, і раптом – клац! – і ти тут! Вечір лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш ніж ти повернешся додому. – Здивований, він мовчить. – Ти зрозумів?
– Але… чому?
– Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумію, розповім тобі. Тим часом, маємо рушати. Печиво?
Він бере одне, і ми повільно йдемо коридором. Вирішую проекспериментувати.
– Зайдімо до цієї кімнати. – Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 і відчиняю їх. Коли вмикаю світло, бачимо, що по всій підлозі лежать камінці розміром із гарбуз, цілі та половинки, нерівні зовні та з прожилками металу всередині. – Ой, дивися, Генрі. Метеорити.
– Що таке метеорити?
– Камінці, які падають з космосу. – Він дивиться на мене так, наче я сам з космосу. – Спробуємо інші двері? – Він киває. Зачиняю кімнату з метеоритами й пробую інші двері. У цій кімнаті повно птахів. Птахи в імітованому польоті, птахи, що довіку сидітимуть на гілках, голови птахів, пташині опудала. Відкриваю одну із сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожній з яких крихітні золотисто-чорні птахи; довкола лапок записані їхні назви. Очі Генрі збільшилися до розміру блюдця.
– Хочеш доторкнутися?
– Умгу.
Витягую ватну кульку з горлечка трубки і витрясаю на долоню щиглика. Він зберігає форму трубки. Генрі з любов’ю гладить його маленьку голівку.
– Він спить?
– Щось таке.
Він уважно дивиться на мене, не довіряючи моїй ухильній відповіді. Акуратно повертаю