Зазирни у мої сни. Макс Кідрук
проводять під час сну. Мусиш налаштувати Теодора на те, щоб він заснув. Твоя хрещена сказала, що часто епілептична активність виникає під час сну й у моменти пробудження. Лікарка порівняє графіки, записані під час неспання, денного сну та пробудження, після чого зробить висновок про те, чи є в Теодора епілепсія й чи варто погоджуватися на медикаментозний контроль.
Замислившись, я вмовк. Якщо відверто, мені самому не подобалась ідея давати синові ліки з назвою, що містить слово «ретард[13]». Що за дурня, хто так називає пігулки?
– До речі, – долинуло з телефона, – Віра знає Паламара й не надто схвально про нього відгукується.
– Він поганий спеціаліст?
– Ні. Спеціаліст якраз хороший, але, на її думку, ласий до грошей. Тому й відкрив приватну практику. Твоя хрещена стверджує, що значну частину його доходів складають виплати фармацевтичних компаній за приписування пацієнтам ліків конкретного виробника.
Теодор нарешті повернув до мене голову. Я поманив його рукою, показав пальцем на піцу на столі. Малий кивнув, зісковзнув гіркою та помчав до виходу з дитячої кімнати.
– На коли домовлятися? – тоном, який не припускав заперечень, запитала мама.
– У понеділок працюю. Єва теж.
– Вівторок влаштує?
Зітхнувши, я змирився:
– Так.
– Отже, вівторок, обід. Я перетелефоную, – вона помовчала, я теж німував. Потім трохи ображено додала: – Можеш не дякувати.
– На зв’язку, мамо, – і я завершив розмову.
Розпашілий від задоволення Теодор оббіг столик і вмостився на дивані біля мене.
– Класно! Там нікого немає! – малий накинувся на піцу.
– Не поспішай так, – я кивнув на склянку з молочним коктейлем. – Запивай.
Хлопчак присмоктався до соломинки й із шумом утягнув у себе напій.
– Смачний?
– Ага.
– Добре.
Телефон знову завібрував. Цього разу телефонувала Єва. Я не встиг притулити смартфон до вуха, як із нього посипалися запитання:
– Як ви там? Усе гаразд? Що сказав лікар?
Теодор сидів із роздутими, немов у хом’яка, щоками, ритмічно працював щелепою та соломинкою перемішував піну й вершки у верхній частині склянки. Побачивши, що я на нього дивлюся, малий усміхнувся. Кілька зерен кукурудзи вислизнули з напханого піцою рота й покотилися столом, через що посмішка поширшала. Мені довелося затуляти того рота рукою, щоб увесь шматок піци слідом за кукурудзою не вивалився на тарілку. Я жартома посварився на сина пальцем, після чого прикрив долонею телефон і промовив:
– Твій лікар сказав, що в Тео епілепсія.
23
Одне з двох: або моя матір помилилася, або дитячий психоневролог Вікторія Наумова виглядала значно старшою як на свої роки. Лікарка була худорлявою, мала вузьке, стиснуте з боків обличчя, на якому переливалися мутною зеленню по-совиному витрішкуваті очі, й непропорційно довгий ніс. Чомусь вона скидалася більше на юриста, ніж на медика.
Я крадькома розглядав лікарку,
Retard (англ.