Перехресні стежки. Лірика (збірник). Іван Франко
їй: «Слухай, Фідолька, десь інших жінок викрадають… Як се так, що досі не знайшовся такий лицар, що б викрав у мене твою паню? З неї був би досить гарний мебель і в кращих салонах, ніж наші». А Фідолька при тих словах оберталася до неї та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила її, мабуть, прочуваючи в ній ворога.
У Євгенія крутилося в голові. Він здержував себе, щоб не плюнути в очі сьому безсоромному і жорстокому чоловікові, щоб не вхопити його за горло і не задушити або не викинути через вікно. Його лице горіло стидом.
– Боже мій! І отак жиють люди! – ледве промовив він.
– З жінками треба круто держатися, – навчав його Стальський. – Треба проявляти характер, треба брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас. Не обурюйтеся так дуже, пане меценас. Видно, ви мало знаєте секретів подружого життя. Є такі, що живуть ще гірше, а головно, живуть брутально, б’ються, гризуться день у день. А ми що? Раз сказавши собі, що з нас не пара, живемо собі ніби разом про людське око, а на ділі зовсім окремо одно від другого.
– Пане, не брешіть! – роздразненим голосом буркнув Євгеній. – Ви живете собі по своїй волі, се так, але її держите в повній неволі під доглядом.
– Бо жінку треба держати під доглядом. У неї курячий мозок, їй аби що-небудь, і готова наробити таких дурниць, що десять розумних чоловіків не висьорбають того скандалу.
Євгеній махнув рукою на сю логіку.
– Ну, та пора нам на спочинок. Ніч коротка, а у мене завтра робота.
Стальський глянув на годинник, а потім, не встаючи з софи, промовив:
– Позвольте, пане меценас, що я положуся ось тут і передрімаюся у вас. Мені додому досить далеко, а тепер у нас по вулицях не дуже й безпечно. Я вам не заваджу, постелі мені не треба.
– Що ж, ночуйте. Подушка і ковдра у мене знайдеться.
– Але ж дякую, дякую! Я й так можу.
Євгеній приніс йому подушку й ковдру.
– О, спасибі! – мовив Стальський. – І знаєте, зробите християнське діло. Моє власне балакання сьогодні і пригода з тим божевільним Бараном троха роздразнили мене. Якби я тепер прийшов додому, то прийшов би дуже злий. А в таких випадках я буваю зовсім ungemütlich[13]. Знаєте, коли отак пізно прийду додому, а маю троха в голові або злий чого, то не можу опертися покусі, щоб не скинути черевиків і в самих панчохах не піти тихесенько до спальні. Тихенько відімкну двері, ввійду досередини, огляну, чи нема де в шафі або під ліжком якого страху – з жінками треба все бути обережним! А коли вона досі не збудилася – часом спить твердо, то наближуся до ліжка, вхоплю за ковдру і одним енергічним рухом стягну її з ліжка на землю. Вона схопиться зі сну, мов укинена нагло в воду, зривається на ноги, в першій хвилі не знає, що сталося, потім побачить мене, як стою край ліжка зо свічкою в руці, і на її лиці виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоїть, мов задеревіла, мабуть, боїться, що я колись отак заріжу або задушу її. І стоїть отак, жде мойого руху і збирає дух у груди, щоб крикнути. А я постою, постою, полюбуюся її жахом, а потім відвертаюся і йду спати. А коли, буває, застану її двері защеплені зсередини, то
Недобродушний, непривітний, не в настрої (