Ратники князя Лева. Петро Лущик
виявилися чи не єдиними воїнами, котрі були з їхнім батьком до кінця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русі і так само несподівано зникли. Здавалося, безслідно. Виявилося, що ні, й підтвердженням цього був цей чоловік, який, неначе ті незвичайні лицарі, виник нізвідки.
Послухати Тугара брати вирішили у невеликій, скромно обставленій світлиці на другому поверсі дитинця. Крім крісел для князів і лави для Тугара, у покої не було інших меблів, а подарований одним з пілігримів до Святої Землі о5браз – єдиною прикрасою на стіні. Лев любив цю кімнату – тут йому найкраще думалося. Використовував він її і тоді, коли, як ось тепер, виникала потреба поговорити без зайвих вух. Хоч Лев не сумнівався, що когось зацікавила би розповідь про події десятирічної давнини, але вирішив дотриматися своєї звички.
Природно, Лева передовсім цікавив той період, коли Едуард Бомон – єдиний тамплієр, що залишився на руських землях, – вирушив до свого замку у Луковому. Перед тим він, виконуючи наказ командора Роже де Обера і воєводи Світозара, постав перед королем Данилом. Той не здивувався ні тому, що тамплієри полишили його володіння, ні відмовою нового папи підтримати його проти монголів.
Після цієї зустрічі король Данило дозволив Бомону повернутися в Лукове.
– Едуард Бомон виконав обіцянку, яку дав Гійому де Пардо, – говорив Тугар. – Він цілий рік жив у замку, неначе повторюючи долю брата де Фруа. За цей рік він навчив мене багато чого і коли збагнув, що кожним своїм днем перебування поруч із жінкою віддаляється від ордену, вирішив покинути Лукове.
– А ти? – запитав Лев.
– А я на той час уже був готовий стати його зброєносцем. Полишивши сестру і матір на Неждана, я рушив з Бомоном на південь.
– А далі?
– На той час християнське воїнство звідусіль стікалося в Акру. Вона була єдиним містом у Палестині, де ще жевріла справжня віра. Бажання відстояти місто переважило ту ворожість, що вже давно панувала між окремими орденами. Ми прибули в Акру на кораблі, що привіз туди госпітальєрів. Ледве зійшовши на берег, Бомон одразу ж попрямував у квартал, де, за його даними, мав перебувати капітул ордену. Появу Едуарда, котрого вже й не сподівалися побачити брати, зустріли захоплено. Більше року минуло відтоді, коли вони розлучилися біля Бакоти. Дивовижно, але серед ворожого оточення сарацинів і мамлюків ніхто з братів не загинув. Смерть достойного де Пардо була єдиним прикрим винятком.
Нас прийняли як тих, хто повернувся із далекого походу. Брат Едуард одразу ж розповів про свої справи. Я ж став, якщо можна так сказати, слугою, адже навіть зброєносцем у лицаря я бути не міг. Брати суворо дотримувалися статуту, який не допускав у свої ряди людей неблагородної крові, а тим більше – русича. Що було допустиме тут, виявилося неприпустимим на Святій Землі. Отож запропонували стати слугою в Едуарда. Зрештою, я був не проти. Усе, здавалося б, йшло добре: щоденні молитви, робота, варта на стінах міста. І все б так і тривало, але Едуард Бомон не захотів жити з тим почуттям провини, яке навалилося на нього за минулий рік. І він попросився на капітул.
Сказавши це, Тугар замовк. Було видно, що йому важко