Грішниця. Олена Печорна
ви хороші. І мама обіцяє вам допомогти, як тільки батько поїде в поїздку, а вдома він надовго не затримується. Правда, зараз свята, але вони скоро скінчаться, потерпіть.
– Та нічого, жили ж ми до цього й зараз протримаємось. Головне, щоб молоко було для Світланки.
Після обіду, як і обіцяв Мишко, прийшла тітка Люда. Я зазирнула в її сонячні очі, під якими зрадливо чорнів синець, і розтанула, кинувшись у простягнуті руки. Світланка, почувши мій плач, голосно закричала, а тітка Люда мовчки ковтала сльози, не в силі їх приховати чи стримати.
– Ларисо, дівчинко, не переживай, усе буде добре. Валентин Іванович уже звернувся до соціальних служб, одразу після свят комісія розгляне вашу справу й вас заберуть звідси назавжди. Треба зачекати тиждень, може, трошки більше.
Я кивала головою в знак згоди й ніяк не могла відірвати очі від її синця. Їх я звикла бачити на матері, її друзях, у себе. Та невже синці бувають у святих?
– Вам боляче?
Вона навіть одразу не зрозуміла, про що я, а потім, торкнувшись рукою щоки, махнула рукою:
– Пусте, до весілля заживе. До твого, звичайно, своє вже відгуляла. Не бійся за мене, я звикла. Цього разу, правда, навіть косметика не допомогла, довелося вигадати історію про пробку з-під шампанського. Друзі сміялись.
Я гірко посміхнулась, а потім зважилася на питання, яке не давало заснути всю ніч:
– Чому Ви дозволяєте робити це із собою? Ви ж не заслужили!
Тітка Люда глибоко вдихнула й взяла мої руки у свої.
– Ніколи не дозволяй подібному статися із собою. Чуєш мене, крихітко? Ні-ко-ли. Таке трапилося з твоєю мамою, зі мною, але так буває не з усіма, так не має бути. Колись давно я втратила сім’ю, це було страшно й боляче. Я була юна, зовсім юна й страшенно самотня, тоді мене й зустрів майбутній чоловік. Він був значно старший, міг піклуватися про мене, як це робили батьки, потім запропонував одружитися. Я не могла спитати поради, бо не було в кого, узагалі нікого не було. Так у сімнадцять стала дружиною й буду нею до кінця. Так судилося, уже нічого не зміниш. Але ти пообіцяй, що дуже добре подумаєш, перш ніж сказати комусь «так».
– Я ніколи цього не зроблю. Вони звірі, і я їх ненавиджу!
Вона міцно стисла мої долоні й наказала подивитися прямо в очі.
– Не треба так думати, сонечко. Це неправда, чоловіків не треба ненавидіти.
– А я ненавиджу, всіх.
– І Валентина Івановича?
Я розгублено прошепотіла:
– Ні, він же лікар.
Увечері повернулися батьки, як завжди, п’яні й чомусь злі. Батько довго ходив по будинку, а потім побив матір, вона голосила до самого ранку в кутку. Я дивилася на краплі крові на підлозі й такі ж криваві очі батька, думаючи, що їх не можна не ненавидіти.
Лариса відклала записи й поглянула у вікно. Наближався вечір. Виявляється, вона писала весь день. Марія Степанівна по обіді зазирнула в кімнату, але, побачивши, що гостя блукає в минулому, тихо причинила за собою двері. На столі залишила печеню в глиняному горщику, закутавши