Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

      Ці слова – про набиті трамваї

      У вечірні просинені сутінки,

      Про зволожене танучим снігом

      Вітряне різкувате повітря,

      І про слюсаря з смуглим обличчям,

      Поцяткованим ластовинням,

      І про мрійні і теплі фіалки

      У спітнілій його руці.

      Ці слова – про терпку утому,

      Що сплива водяними струмками

      У блискучий цинковий тазик

      З його шиї, плечей і спини;

      Про рожевий ворсистий рушник

      З ледь відчутним тривожачим запахом

      Молодого жіночого тіла

      І про очі, яким він привіз

      Соромливі свої фіалки.

      Ці слова – про сплетені руки,

      Про жагучі шепоти юності,

      Що війнули з податливих вуст

      І згубились в розкішній косі дружини.

      Ці слова – про фіалки щастя,

      Що порану цвітуть під очима

      В захмелілий медовий місяць.

      Ці слова – про нове життя,

      Що заб’ється під серцем матері

      Після ніжного того цвітіння.

      Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині

      І дихни наді мною легким лебединим крилом,

      Хай навіються сни, теплі сни лебедині,

      І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.

      Зацвіте автострада доспілими гронами,

      Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря.

      З твого чистого ставу між лататтям та Оріонами

      Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.

      Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині

      І дихни наді мною легким лебединим крилом.

      Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.

      В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.

      Що несеш мені в тихому імені,

      В зливі кіс, перевитій, важкій?

      Що нашепчуть вуста твої стримані

      Несповитій тривозі моїй?

      Чи над каннами над пломенистими,

      Де я пісню твою перестрів,

      Знов розсиплешся аметистами

      З-під холодних і зламаних брів?

      Що з твоїми словами невмілими,

      Хто їх трунком гірким напоїв?..

      І біжать між березами білими

      Білі руки в тривоги мої…

      Не кров з молоком, а кров із ніччю —

      Про тебе задумуватись весняною порою

      І сльози збирати по твоєму обличчю

      Тугою всезнаючою рукою.

      Ти – спеки настій. Ти – пустеля палюча.

      В тобі заблукати, а потім не вийти.

      Ти – пристрасті дикої горда круча,

      З якої кидатись несамовитим.

      Руки обплетені, вуста обпалені

      Глибинними незагнузданими пожежами,

      І зеленокоса ніжність пальми

      Тебе не схолодить своїми одежами.

      Зорі