Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник). Марiанна Гончарова
кімнаті біля великого дзеркала горіло кілька свічок. Там же, на столику, лежали якісь сухі трави, ножиці, стояла мисочка з водою.
І тепер про Лариску. Я вже казала, що вона була блискучою легкоатлеткою, майстром спорту, і якби раптом їй би справді загрожувала розправа її ревнивого нареченого Ісмаїла Огли, вона б легко дременула від нього, поблискуючи п’ятами, з легковажним хихотінням. Чого не можна було сказати про нас із Валею. Я бігаю дуже погано. Ось стрибаю я добре. Точніше, підстрибую. Надто коли мене лякають. І ще добре метикую. Хоч і дурепа. І тоді я розуміла: якщо правдива та вперта Лариска вгледить у дзеркалі не Ісмаїла, а якогось там Васю зі свого рідного села Кобеляки Звенигородського району Черкаської області, то Ісмаїлової розправи нам не минути. Слід було рятувати подруг і ситуацію.
– Ви все неправильно робите, – заявила я, кидаючи пальто на ліжко. – Я знаю, як треба ворожити!
Причому в моїх словах була дещиця правди. Адже влітку я напросилася у фольклорну експедицію в села старовірів і там багато чого бачила. Як треба зиму проводжати й наречену віддавати, та біля дзеркала ворожити.
– А головне, щоби ти, – звернулась я до Лариски, – аби ти, якщо хочеш нареченого у дзеркалі побачити, – щоби ти осторонь поки що сиділа і чекала, коли тебе до дзеркала покличуть. Зрозуміла?
Лариска кивнула. І сіла осторонь, поки ми з Валею перешіптувалися та над мисочкою з водою чаклували. Насправді для Лариски питання нареченого було актуальним і гострим, бо її батьки не дуже хотіли Ісмаїла в зяті. Надто вже багато було на очах різноманітних прикладів, коли маленькими провінційними містами тинялися самотні сумні красуні, ведучи за ручку смаглявих діточок. А навпаки, Ларисчині батьки хотіли в зяті надійного, гладкого і скупенького Васю із села Кобеляки Звенигородського району.
– Іди до мене! – потойбічним голосом гукнула я Лариску, залишивши біля дзеркала горіти лише одну свічку. – Сідай біля дзеркала, – продовжила я своє казання, – сідай, заплющ очі й мовчи. Коли скажу: «Дивись!» – тоді розплющиш очі, глянеш і хутко-хутко відвернешся. Інакше…
Я й сама не знала, що «інакше», але мене вже несло.
Лариска сіла біля дзеркала, заплющила очі і затремтіла… Я взяла її праву руку, опустила її пальці в мисочку з рідиною і заходилася водити ними по її обличчю та волоссю, бурмочучи-примовляючи:
– Ряджений-наречений, приходь до мене на вечерю, а не хочеш вечеряти – приходь стригтися… – таку маячню я верзла, натхненно імпровізуючи, доки не приспала Ларисчину пильність.
– Світло! – різко дала я команду Валі, й та клацнула вимикачем.
– Дивись! – закомандувала я Ларисці.
І Лариска розплющила очі. Покліпуючи і мружачись від яскравого світла, Лариска припала до люстра. У-у-у! Звідти на неї дивилося щось страшне, брудне, кудлате, з палаючим похмурим поглядом… Воно також мружилось і пильно вдивлялося із дзеркала в Лариску.
– І-і-і-і!!! – заверещала Лариска, і Валя вимкнула світло. – А-а-а-а!!! Що це?! Хто це?!
У