Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
у піднебессі в одному напрямку – на захід, туди, де високі гори підпирають хмари, пронизуючи їх вершинами…
За Новоград-Волинським з його буйноліссям на Случі, за голубою Смолкою вже була Хмельниччина. На її межі він крутіше повернув униз, на південь, а тоді знову на захід, де внизу уже починалась Волинська височина, і потяглися пологохвилясті рівнини, глибокі долини річок, балок і – села, села, села, містечка й міста.
З усіх усюд, з усіх земних країв, інколи й із піднебесся з молодими вітрами чувся зелений шум – пробудження весняної природи.
Справжній прихід весни починається на Явдохи, 14 березня, а остаточним утвердженням її вважається Благовіщення – 7 квітня.
І прихід весни на Явдоху, і остаточне її утвердження на Благовіщення він зустрів у польоті. Пролітаючи над селами, чув, як дівчата на вигонах співали весняні замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.
Благослови, мати!
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимонька у візочку,
Літечко у човночку…
І гарно йому було летіти під ті веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свій лет, коли перед світанком у небі пломеніла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечірня зоря. І втоми не знав, і баглось летіти ще і ще.
Заголубів і зник Південний Буг. Вервечками, без кінця-краю, тяглися дороги – ґрунтові, шосейні, асфальтові, рейкові, якими у залізних машинах рухалися оті двоногі, позбавлені крил. Правда, вони мали величезних залізних птахів (де вони, в яких гніздах, у яких батьків і повиростали?). Вони літали в піднебессі, але він завбачливо їх обминав. Хай собі гудуть та літають на своїх залізних крилах. Він мав свої – найнадійніші і витриваліші, і тому летів туди, куди кликав його голос предків. Плив над полями й лісами, над селами й містами, іноді, перетворюючись на цятку, завмирав у повітрі, щось загледівши внизу, і знову долав безмежжя.
У верхів’ях Горині, Случу та Хомори відпочивав, а підкріпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лісостепова зона, а він зі своєї висоти вже бачив далеко-далеко на обрії широку синю смугу Дністра… Не рахував ні днів, ні ночей. Нащо? Скільки б їх не було, він усе долав – день за днем, ніч за ніччю…
Великі міста оминав, малі – пролітав краєм. Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.
Унизу вже була Тернопільщина, тяглися Кременецькі гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полісся, випливали з-за обріїв вапнякові пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опілля.
Блакитніли річки, одна одну змінюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Ніглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставків та озер, тяглися до обрію лісостепові зони. Ліси були здебільшого по долинах річок, у Товтрах, на вододілах. Там він іноді хапав перепелів, сірих куріпок. Іноді зустрічав місцевих яструбків, але навіть уваги не звертав на родичів – не було коли. Та й був він, великий яструб