Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис
може дати нації жінка…
А в лютому 1942 р. вона дала нам і наступним поколінням неперевершений, невмирущий приклад великої цивільної відваги й безкомпромісности аж до смерти…» – Олена Звичайна.
Повний рукопис її поезій загинув у київському гестапо, збереглися лише 38 поезій, що й друкуються у її посмертних збірках (крім прози).
Життя її урветься рано – в 35 років.
«Смерть свою зустріти в Києві…»
Це в неї, мабуть, так на роду було написано: «Смерть свою зустріти в Києві».
Життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом
і гострим плачем…
Так їй судилося.
Така її доля – вмерти у Києві.
I смерть її буде така, яку вона собі бажала і яку напророчила:
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог послав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
І все збудеться так, як вона й мріяла.
Життя її ніколи не було спокійне, повільне; вона горіла змаганням за майбутнє, прикрите туманом невідомого, свідчитимуть її побратими.
Бо серед співу, неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі…
І побратим її завершує свої спогади словами: «Так пройшла свій каменистий шлях, крізь сонце, втіхи і темінь терпіння, Олена Теліга. Як метеор перелетіла крізь життя і згасла, лишаючи вічну заграву пориву».
В осяйну мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці…
А коханий, який загинув разом з нею у жахному Бабиному Яру, тоді, в 1942 році, коли місяць лютий лютував, все так само приходить до неї серед ночі і, як вона писатиме, «в весняному моєму сні» цілуватиме її губи і щось їй ніжне шепотітиме…
Частина перша
Коли прокидається Ілля Муромець
А почнемо своє сказання традиційним зачином: колись давним-давно (а може, й недавно), не за нашої пам’яті (але пам’ять все ж таки наша), десь за горами, за лісами, за синіми морями, у якомусь царстві (дехто каже, що в граді Муромі) жив та був Ілля, прозваний за місцем проживання Муромцем, син простих батьків (за іншою ясою – селянський син), з дитинства приречений.
А не имел Илья во ногах хожденьица,
А по руках не имел Илья владеньица,
Тридцать лет ему было веку долгого…
Себто він тридцять літ лежав на печі без руху і без мови. I ось одного разу в хаті з’явилося троє старців – йшли-йшли тим краєм та й до Ілька Муромця зайшли. Так звані каліки перехожі.
І попросили вони милостині.
Чи хоча б водиці попити.
Ілько їм