Реквієм для Рози. Раїса Плотникова
треба було урівноважуватися прадідівським чи прабабиним зіллям, хоча без пігулок не завжди вдавалося. Я наливав запашний напій у велике блюдце й дмухав на окріп, а Галюся сміялася, обзиваючи мене валянком. І без угаву задавала питання, на які неодмінно треба було відповідати, бо це було зведено до ритуалу ще з тих часів, коли моя доня ходила під стіл пішки.
– Та’, у тебе є Бог?
– Це я є у Нього, а Він – наді мною.
– Звідкіля ти те знаєш?
– Бога не треба знати – Його треба відчувати.
– Ти йому віриш? А що, як він обдурює?
– Мала, давай не будемо Його ображати тільки тому, що ми чогось не знаємо.
– Та’, а ти не хочеш говорити про Бога, – я це помітила. Тоді давай поговоримо про диявола.
І тут я так зиркнув на свою любу дівчинку, що їй одразу перехотілося говорити про нечисту силу, бо при усій безмежній любові, яку я почував до неї, моя тверда воля була непохитною, і грюкнути кулаком об стіл, хоч і без особливого бажання, я міг. Щоправда, Галюся – теж.
Колись я вдивлявся в миле серцю личко дитинчати і бачив чи хотів бачити в рисах дівчинки не тільки свій рід, а й те, що виокремить її від самого народження. Я бачив не тільки передане в спадок, а й те, що дає Всевишній усупереч всім вадам і всім перевагам пращурів. І навіть якщо це не дуже тішило, варто було визнати, що моя дівчинка мала свою власну вроду, свій характер і тільки пам’ять таку ж цупку, чи пак цупкішу, ніж у мене.
Іноді я так само вдивляюся в спляче обличчя своєї нещасної дружини, відшукуючи і в її рисах Галю, але з кожним днем ця жінка віддалялася й віддалялася від нас навіть зовні, бо тепер жила в загадковій країні, з якої немає вороття. І виходить так, що всі ми абсолютно не схожі. Ми не схожі одне на одного так, ніби люди з різних племен.
А щодо несподіваних заявок, то це у неї змалечку. Пам’ятаю, рочків у чотири заскочила знадвору у дім і гукає з порога: «Тату, ти повинен мені допомогти намалювати того, що в небі…» «Птаха?» – питаю я. «Та ти що, тату?!. Бога!»
– Та’, я пішла, – зруйнувала хід моєї думки доня.
– Коли їхати? – відгукнувся я.
– Скоро! – сказала і зникла так непомітно, як і прийшла.
Потім я зазирнув у кімнату хворої й побачив, що вона прикипіла поглядом до вікна й непорушно дивиться на вулицю. Здавалося, що це зовсім незнайома жінка уважно переглядає якийсь дуже цікавий фільм і ніхто не має права відволікати її від того видовища. Я тихо зачинив двері. Хоча чомусь страшенно хотілося глянути туди, куди дивилися безумні очі, щоб побачити все…
Того дня я повертався електричкою з Чернігова і випадково зустрів маму. Ні-ні – я не збожеволів. Мама померла три роки тому. Та то була вона. Потяг петляв поміж пагорбів, сонце присідало, скочувалося, рухалося поповзом, тікало за гору… І раптом на одному зі схилів я побачив жінку у вилинялому літньому сарафані. Вона стояла на самісінькому вершечку пагорба, і здавалося, що ось-ось відірветься від землі, змахне крилами і – небо навпіл, і мою нажахану душу – навпіл. Мабуть, мама вгледіла рідну отетерілу