Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський
Правда, все б обійшлося при мінімальних людських втратах», – говорив я собі і знову собі ж заперечував, бо її затяжне мовчання спонукало до роздумів.
«Вона ще скаже своє слово. Вона ще зіграє партію на могилах тих, хто зрадив її в доленосну мить», – думав я.
Російський правитель не бажав виконувати жодних домовленостей, свідомо йдучи на брехню, нові жертви, зради та війни. Ми не могли розмовляти мовою дипломатії з тим, хто чує тільки голос ракет та кулеметів. Ми не мали права гаяти час, пестячи ілюзійні сподівання, що ворог змінить свою позицію.
– Таких, як він, змінює виключно черга з АК-47. Все інше, до лампочки! – сердито казав я.
Його називали Міллю, Крабом, Хапутіним, Капутіним, Малюком Цахесом, Кремлівським Карликом, Путлером, врешті-решт, Ботоксом, посилали у далекий шлях на три добре усім відомі літери, співали пісню, в якій казали, що він Х…ло, кричали про його недосконалість, комплекси, психічні розлади, маніакальні ідеї, але правда залишалася лишень в тому, що поки українці займалися народною творчістю, а сліпий та лінивий Захід все ще сподівався на мирний шлях, президент Росії був ефективним загарбником, який мав чітку ціль і не шкодував витрачати шалені ресурси для її досягнення.
Ми довго воювали, щодня втрачаючи українську молодість, кращий генофонд нації, але тій війні не було видно ні кінця, ні жодного краю. Той, хто кричав, що не боїться кулі в лоба, тепер розводив лишень руками, займаючи просторий кабінет на вулиці, жертви якої й привели його до влади. А ті, хто мріяв про порядність та добробут для своєї країни, гинули від куль, снарядів, мін та жорстокої підступності супротивника.
13 лютого, як зараз пам’ятаю, то була п’ятниця, я нарешті зміг вирватись на декілька днів до Києва. Майже два місяці я розривався між Маріуполем і Дебальцевим, де велись найбільш запеклі бої за всю історію нашої війни. Тоді ми ще не знали, що найбільше зло, як і найбільша трагедія, попереду. Розум казав про незворотність того зла, але серце бажало вірити, що лиха доля, нарешті, покине країну, аби правити свій сатанинський бал на Красній площі.
Сіра мряка звисала важким, затягнутим небом над столицею України. У повітрі мого рідного міста відчувалися пригнічена апатія й людська втома. За один американський долар давали 25 гривень, а бензин коштував 20. За декілька днів до мого приїзду влада вкотре підняла ціни на проїзд у міському транспорті, а тягар руїни лягав на плечі простих українців. Сусід, якого я зустрів біля під’їзду, повідомив, що за тиждень у будинку пограбували три квартири, а на стоянці – шість авт. Життя крокувало, наче той комсомол. Ніхто не знав, що буде далі, але впевнено мерехтіло сяйво наших збентежених душ, яке казало, що треба йти тільки вперед.
Ми ще не знали, що це тільки початок, що долар буде 30 і 40, а за день до весни біля самого Кремля чотири кулі обірвуть життя порядного російського опозиціонера. Ми не знали, що у Харкові внаслідок теракту загинуть люди і то буде тільки початок, бо російський правитель не бачив жодних перепон на своєму жахливому шляху до світової влади.
Сходами