Царський пояс. Лідія Гулько
на односельців. Адже вони погрожували спалити його житло.
– Як вас звати-величати?
– Остапом,[2] – байдуже кинув.
– А чому жінка ваша у хатині? Не вийшла, не привіталася? Гордує нами?
– У моєї жінки алергія на пилок деяких рослин.
– Аааааа, зрозуміло…
У визначений час у Євстахія з Марійкою народився білявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, або просто Миша.
Проте ніхто в селі не знав, що батьки назвали сина із вдячності до миші, що звела докупи їхні долі.
…Гай, гай, як швидко плине вода в Кодимі. Зима – літо, зима – літо, знову літо і знову холодно. За тим, що минуло, не слід жалкувати. Бо ми з кожним днем мудрішаємо. Сьогодні щось вдається краще, а щось відійшло. А те, за чим вчора шкодували, вже не так муляє і дошкуляє. Головне, на очах ростуть діти – найбільший скарб і наше продовження.
Мишкові стукнуло сім років. Батьки не намилуються своїм дитятком – викапане янголя. Правда, хлопчики в селі дражнять його клаповухим, сухоребрим, обірванцем та іншими негарними словами. Для матусі з татусем він найкращий. А це, бідолашне, серед літа заслабло.
– Ох, ох, ох, – стогне мама. – Грошей на ліки, що виписав фельдшер, немає. А дитина бухикає, не втихає.
Тато безпорадно розводить руками і тяжко зітхає.
Уночі, коли батьки заснули, хворий примітив на ковдрі мишу. Але не просту – сіру з тоненьким хвостиком. На цій був людський одяг: біленький халатик, а на рожевих вушках білий ковпачок. Хлопчик затамував дихання. А потім взяв і дмухнув на тваринку. Миша не втекла. Сидить собі, як і сиділа.
– Чого тобі треба? Геть від мене!
– Я, Мишуню, для тебе ліки принесла, – сказала миша людською мовою.
Хлопчик від здивування лопотів пухнастими віями. Миша його запевняла:
– Ці ліки сильні. Вони, Мишуню, від твоїх пращурів.
У лапках хвостатої лікарки скляний ріжок. На тоншому кінці ріжка лисичка. Вона повернула головку і підморгувала Мишкові. Хлопчик мимохіть розтулив рота. А миша – раз! – і висипала з ріжка на язик хворому сухі палички.
Мишко довго й обережно жував їх. Коли проковтнув. то пхинькав:
– Хочу ще.
– Це не цукерки. Багато паличок уживати не можна, – категорично мовила лікарка. – Узавтра ще принесу.
– Звідки ці ліки?
– Я ж казала: від твоїх пращурів. І дуже далеких.
– А хто мої пращури?
– Скіфи.
– Де живуть скіфи?
– Ох, довго розказувати, – зітхнула Миша. – Сьогодні, Мишенятку, ти кволий. Обіцяю: розповім тобі про пращурів. Але згодом, коли одужаєш. Домовилися?
– Гаразд. Тільки не забудь, будь ласка, ще ліків принести. Вони дуже смачні.
– Ліки називаються скіфською травою. Вона росте тільки у скіфських степах. Нею лікувалися в стародавні часи хворі Греції, Китаю, Єгипту. Так мені бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я лікуватиму чарівною травою рівно одинадцять днів.
– Скіфська трава
Чоловічі імена Євстахій та Остап близькі, характеризують сильну, врівноважену людину.