Іван та Юрій Липи. Ігор Стамбол
вірючи в воскресіння свого народу, українофіли пристосовувалися до культури російської, з нею зріднилися та й ісповідували «єдину неділиму Росію».
Тут я мимоходом не можу не згадати про Драгоманова, що не був таким українцем, як Шевченко, а був так само українофілом, був загальноросійським політиком, і який мав чималу повагу і авторитет межи російськими ліберальними колами.
Пригадую популярну в свій час його Вільну спілку, що клала в основу російського устрою децентралізацію цілої Росії, в тім числі й України, яка розбивалася на області.
Для українців національної, тим більше державної, доктрини він не утворив. Був, однак, основоположником радикальної партії, особливо в Галичині, а в Україні багато належало до радикалів українофілів.
Так тяглось од Шевченка сливе до дев’яностих років. Правда, деякі з українофілів розуміли нелогічність і ненормальність такого стану речей і через те найбільш талановиті почали оддавати свої творчі сили для українського народу.
Вони намагалися виховувати своїх дітей в українській культурі українською мовою.
Ми їх знаємо: це Старицький, Кониський, Лисенко, Олена Пчілка, Драгоманов і інші.
Українська молодь 80-х років, це тоді були «хахли»-«малороси». По всіх університетських містах закладалися кружки Української громади, де гуртувалися люди різноманітних напрямків. Краще сказати, це були просто земляцтва. Існували вони напіводверто. Найбільша програма їх діяльности була в поширенні легальних книг у народі, як українських, так і російських; і далі – театральні вистави, хори, студентська бібліотечка, а все разом – напівсвідомий етнографічний націоналізм.
Як-не-як, а для молодої душі, освіченої й ідейної, такі громади були могилою, бо в них не було ні творчої думки, ані боротьби за кращу долю народу, а тому більше чутлива молодь їх уникала і йшла в чужі організації, тоді таємні, де вона мала хоч те моральне оправдання, що ризикувала своїм життям або свободою.
І от, вступаючи до чужих організацій, молоді українські сили тим самим творили те, що не було в Україні українських організацій, а лише російські, польські й інші.
Однак як з українських громад, так і з окремих осіб поза громадами почалося розуміння ненормальності такого стану, почала зріти нова світла думка про утворення власних таємних організацій во ім’я боротьби за народне діло, назріла переоцінка цінностей…»
Оратор ще довго розповідав, але поряд із новими для багатьох фактами в головах присутніх мала б утвердитися думка, яка полягала в останньому процитованому абзаці промови. Цей невеличкий чоловік – Іван Львович Липа – був тією величною постаттю, яка відіграла чи не вирішальну роль у процесі «назрівання переоцінки цінностей» у свідомостях напівнімої інтелігенції уярмленого народу…
Заповіти Т. Шевченко – основа полІтичної програми
Березень 1881 року сколихнув зухвалістю простих смертних всю величну зсередини і водночас слабку зовні Російську