Свята Марійка. Зінаїда Луценко

      Неля Трохимівна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очі на стежці біля її хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закінчувала школу, матері дорослих синів мріяли про неї як невістку.

      І, може, таки якомусь і дісталася б. Бо не пішла Неля Трохимівна відразу ж після школи вчитися, хоч і була круглою відмінницею, вирішила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неї, навіть не сумнівалася. Бо ж колись, в Радянському Союзі, ні дня не минало без «трудової пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своїх учителів і вірила їм так, як вірять у Бога. Навіть матері так не довіряла Неля Трохимівна, як школі. Мати її була маленька хвороблива жінка, батько загинув десь на фронті, то все господарство було лиш на жіночих плечах.

      – Мамо, – було, утішає матір Неля. – Ви не журіться, я від вас нікуди не поїду, буду тільки поряд.

      – Не говори так, тобі треба вчитися, – відмовляє мати.

      – То й вивчуся.

      – А що із своїм учінням будеш в селі робити?

      – Як це що? Піду в колгосп, як і ви.

      – В колгосп? На таку каторгу? Нізащо! Не для того я тебе ростила.

      – Мамо, що ви таке кажете? – дивується Неля і додає слова своєї вчительки: – Усяка праця почесна, і в колгоспі теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирічку, відбудовувати соціалістичне господарство.

      – Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба мені твоєї помочі та ще й такою ціною. Я буду щаслива, коли ти поїдеш у місто.

      – Це ж у яке?

      – Та хоч би і в саму столицю, ти достойна.

      Але Неля не чує матері. Вона зранку попорає худобу, заплете довгу, нижче колін, косу, перекине її через плече та й біжить до школи. Звідти – до матері на роботу; варить їсти, пере, мете, шиє – мати нездужає, насилу човгає хворими ногами, заробляє біля корів сяку-таку пенсію.

      Після випускного вечора півкласу повезли до міста документи – поступати. А Неля – і що їй тільки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль і атестат за образи, зі шкільної форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.

      Мати ж плаче, трохи не рве на собі коси – дочка своє знає.

      – Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.

      – Немає ніякого Бога, – сміється Неля. – От уже вигадали що.

      – Гріх таке казати! Задурили тобі голову, ти ж нічого не знаєш, доню, брехням віриш.

      І таки пішла Неля до колгоспної контори, записалася на працю.

      – Але ж яка дівчина! – Коли Неля стояла біля столу і писала заяву, зайшов голова колгоспу і аж руками сплеснув.