Свята Марійка. Зінаїда Луценко
«Країна»
Неля Трохимівна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очі на стежці біля її хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закінчувала школу, матері дорослих синів мріяли про неї як невістку.
І, може, таки якомусь і дісталася б. Бо не пішла Неля Трохимівна відразу ж після школи вчитися, хоч і була круглою відмінницею, вирішила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неї, навіть не сумнівалася. Бо ж колись, в Радянському Союзі, ні дня не минало без «трудової пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своїх учителів і вірила їм так, як вірять у Бога. Навіть матері так не довіряла Неля Трохимівна, як школі. Мати її була маленька хвороблива жінка, батько загинув десь на фронті, то все господарство було лиш на жіночих плечах.
– Мамо, – було, утішає матір Неля. – Ви не журіться, я від вас нікуди не поїду, буду тільки поряд.
– Не говори так, тобі треба вчитися, – відмовляє мати.
– То й вивчуся.
– А що із своїм учінням будеш в селі робити?
– Як це що? Піду в колгосп, як і ви.
– В колгосп? На таку каторгу? Нізащо! Не для того я тебе ростила.
– Мамо, що ви таке кажете? – дивується Неля і додає слова своєї вчительки: – Усяка праця почесна, і в колгоспі теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирічку, відбудовувати соціалістичне господарство.
– Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба мені твоєї помочі та ще й такою ціною. Я буду щаслива, коли ти поїдеш у місто.
– Це ж у яке?
– Та хоч би і в саму столицю, ти достойна.
Але Неля не чує матері. Вона зранку попорає худобу, заплете довгу, нижче колін, косу, перекине її через плече та й біжить до школи. Звідти – до матері на роботу; варить їсти, пере, мете, шиє – мати нездужає, насилу човгає хворими ногами, заробляє біля корів сяку-таку пенсію.
Після випускного вечора півкласу повезли до міста документи – поступати. А Неля – і що їй тільки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль і атестат за образи, зі шкільної форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.
Мати ж плаче, трохи не рве на собі коси – дочка своє знає.
– Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.
– Немає ніякого Бога, – сміється Неля. – От уже вигадали що.
– Гріх таке казати! Задурили тобі голову, ти ж нічого не знаєш, доню, брехням віриш.
І таки пішла Неля до колгоспної контори, записалася на працю.
– Але ж яка дівчина! – Коли Неля стояла біля столу і писала заяву, зайшов голова колгоспу і аж руками сплеснув.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.