Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      Чи ж це можливо поєднати

      І пам’ять отаку лиху, і чистоту душевну?

      У вас, в НДР, згадують часто Брехта:

      «Труднощі гір – вже позаду.

      Тепер починаються

      Труднощі рівнин».

      Та, мабуть, справедливіше

      Ці гори, що минули в минулім,

      Вважати лиш горбами,

      Попереду – ото вже справжні гори!

      Чи ви не альпініст?!

      Звідкіль у вас, Учителю,

      Такий потужний струмінь оптимізму,

      Мені буває лячно за людину,

      А у вас – якась любов глибинна.

      Як ви її навчились? Де і як?

      Навчитись можна всьому:

      Твердості, терпінню, мужності,

      Любові не навчишся, друже.

      Любов повинен дати хтось —

      Мати, батько, вчитель,

      Бабуся, може, хтось живий живому!

      Якийсь заряд – як естафету.

      По ланцюжку століть – одне від одного.

      Яка важезна ноша —

      Любити, співпереживати,

      Співчувати, за когось постраждати!

      Але яка людська – найлюдськіша!

      Мені дали бабуся й мати оцю ношу.

      А я вже все не донесу – отож потроху

      Перекладаю вам на плечі цей тягар,

      Найважчий…

      Може, вдвох піднесете?

      День добрий!

      Це ж який тягар,

      Який ми вдвох зуміємо підняти?

      Це наш секрет із Вальтером,

      Вірніше, ваш із Вальтером…

      Отож про школу й про любов.

      Ми ж боїмось відверто

      Казати те, чим всі живуть давно.

      Дев’ятий і десятий класи

      Все знають, любляться, страждають,

      А ми, святенники, лиш палець на вуста!

      Мені двадцять другий пішов,

      Вчора почула я про себе

      Шепіт дев’ятикласниць:

      «Стара діва, заміж ніяк не вийде,

      А наша Люська…» і таке сказали

      Круте і дуже точне слово – я здригнулась!

      Мені тридцять другий пішов,

      На десять літ я більше наздригався,

      Як нарубок старий, мушу сказати,

      Що ми безсилі справитись з цим валом,

      Отож і досі не одружувавсь.

      Мені, старому, вже п’ятдесят другий,

      І мушу сказати ось таке:

      Не вал цей страшний, він – органічний,

      Не раннє дозрівання нас лякає,

      Але безсилля наше в оцю пору,

      Коли життя квітує і буяє,

      Коли парується весна з весною,

      Ми лиш дратуємось чи рота роззявляєм.

      Де ж наша мудрість? Тонкість наша де?

      Наш такт – безсилий,

      Мудрість наша – куца.

      Звичайно, сексуальне виховання

      Потрібне.

      Але ж як забути

      Про виховання мудрості любові!

      Тут