Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс
так, ніби вони це знають.
Конні перебувала на службі в Червоному Хресті й виконувала легку роботу для фронту та спілкувалася з несхитними кембриджцями у фланелевих штанях, які шляхетно іронізували з будь-якого приводу. Її кращим другом став Кліффорд Чаттерлі, двадцятидвохрічний молодик, що повернувся додому з Бонна, де вивчав технологію вугільної промисловості. До того він два роки навчався в Кембриджі. Зараз він став старшим лейтенантом в елітному полку, і військова форма давала йому ще більшу змогу з усього іронізувати.
Кліффорд Чаттерлі належав до вищого класу, ніж Конні. Конні походила із заможної інтелігенції, а він був аристократом. Не найвищого ґатунку, але… але. Його батько був баронетом, а мати – дочкою віконта.
Проте Кліффорд, дарма що був краще вихованим і більш «світським», ніж Конні, залишався на свій кшталт провінційнішим і боязкішим. Він почувався невимушено у вузькому колі «вищого світу», тобто серед аристократів-землевласників, але починав соромитись і нервувати в тому іншому великому світі, який загарбали свавільні орди середніх та нижчих класів або чужинців. Відверто кажучи, він побоювався цієї громади «середніх» та «нижчих» так само, як іноземців, що не належали до його класу. Його дивним чином паралізувало усвідомлення власної беззахисності, хоч він і був захищений класовими привілеями. Це дивно, але такими вже є ознаки сьогодення.
Саме тому незвичайна, тиха впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, підкорила його. Вона набагато краще за нього вміла володіти собою там, ззовні, у світі хаосу.
Незважаючи на це, він також залишався бунтівником, постаючи навіть проти свого класу. Хоча, може, бунтівник – надто гучне слово, аж надто гучне. Він просто впіймався на принаду загального, дуже розповсюдженого протесту юні проти умовностей та будь-яких існуючих авторитетів. Покоління батьків було кумедне, і перш за все – його власний впертий батько. Та й уряди були смішними – особливо власний, англійський, з його вічним гаслом «Поживемо – побачимо». Армії також смішили – всі ці старезні бундючні генерали з червонопиким Кітченером[7]. Смішила навіть війна, хоч вона й повбивала багато народу.
Як на те, все було смішним – або навіть дуже смішним; все, що мало якесь відношення до авторитетів чи то в армії, чи в уряді, чи в університеті, певною мірою змушувало сміятися. І так звані правлячі класи ставали смішними, коли починали справді претендувати на якусь владу. Сер Джефрі, батько Кліффорда, став просто сміховинним, коли геть вирубав для будівництва окопів свої дерева та видобув людей із своїх шахт, щоб запхати їх на фронт, а сам при цьому лишився таким собі безтурботним патріотом, хоча й витратив на свою державу більше грошей, аніж отримав з неї.
Приїхавши до Лондона з Мідленда, щоб доглядати поранених, сестра Кліффорда міс Емма Чаттерлі спокійно глузувала з сера Джефрі та його стійкого патріотизму. Герберт, старший син і спадкоємець Рагбі, сміявся вголос, – хоча саме його дерева